Причини Великої депресії на початку 20 століття у Сполучених Штатах широко обговорювалися економістами та залишаються предметом активних дискусій. Вони є частиною ширшої дискусії щодо економічних криз та рецесій. Хоча основні економічні події, що відбулися під час Великої депресії, широко узгоджені, точніші щотижневі та щомісячні коливання часто недостатньо досліджуються в історичній літературі, оскільки сукупні інтерпретації, як правило, більш чітко відповідають формальним вимогам сучасного макроекономічного моделювання та статистичного інструментарію.
Спочатку стався обвал фондового ринку, що спровокував «панічну розпродажу» активів. За цим послідувала дефляція цін на активи та сировинні товари, різке падіння попиту та загальної грошової маси в економіці, а також порушення торговельних процесів, що в кінцевому підсумку призвело до масового безробіття (до 1932 року без роботи опинилося понад 13 мільйонів людей) та зубожіння. Однак економісти та історики не дійшли згоди щодо причинно-наслідкових зв’язків між різними подіями та економічною політикою уряду, що призвели до Великої депресії або сприяли її пом’якшенню.
Сучасні домінуючі теорії можна узагальнено розділити на дві основні точки зору. Перша — це теорії, що базуються на попиті, розроблені кейнсіанськими та інституціональними економістами, які стверджують, що депресія була спричинена широкомасштабною втратою довіри, що призвела до різкого скорочення інвестицій та тривалого недоспоживання. Теорії, що базуються на попиті, стверджують, що фінансова криза, яка настала після краху 1929 року, призвела до раптового та тривалого скорочення споживання та інвестиційних витрат, що й спричинило подальшу депресію. Коли паніка та дефляція набрали обертів, багато людей вважали, що зможуть уникнути подальших втрат, тримаючись подалі від ринків. Тому утримання грошей стало вигідним, оскільки ціни падали, а за певну суму грошей можна було придбати дедалі більше товарів, що ще більше поглиблювало падіння попиту.
По-друге, існують монетаристи, які стверджують, що Велика депресія почалася як звичайна рецесія, але значні помилки в політиці грошово-кредитних органів (особливо Федеральної резервної системи) призвели до різкого скорочення грошової маси. Це, на їхню думку, перетворило економічний спад на тривалу рецесію. Пов’язані з цим пояснення підкреслюють роль боргової дефляції, за якої падіння цін збільшило реальне боргове навантаження на домогосподарства та підприємства.
Окрім кейнсіанської та монетаристської точок зору, альтернативні пояснення пропонують кілька інших економічних шкіл. Економісти Австрійської школи стверджують, що депресія була неминучою корекцією нестійкого буму, що живився кредитами у 1920-х роках, і що подальші політичні втручання лише подовжили кризу. Прихильники теорії реальних бізнес-циклів та деякі макроекономісти неокласичного напряму наголошують на шоках з боку пропозиції, жорсткості заробітної плати та цін, а також на інституційних чинниках, таких як політика та регулювання ринку праці. Ці погляди, хоча й відрізняються за акцентами, сприяють ширшому та більш дискусійному розумінню причин та масштабів Великої депресії.
Загальні теоретичні міркування Дві класичні конкуруючі теорії Великої депресії – це кейнсіанське (орієнтоване на попит) та монетаристське пояснення. Існують також різні неортодоксальні теорії, які применшують або відкидають пояснення кейнсіанців та монетаристів.
Економісти та історики економіки майже рівно розділилися в думках щодо того, чи є правильною традиційна монетарна теорія, згідно з якою монетарні чинники були основною причиною Великої депресії, чи традиційна кейнсіанська теорія, згідно з якою падіння автономних витрат, зокрема інвестицій, є основною причиною початку Великої депресії.Robert Whaples, "Where Is There Consensus Among American Economic Historians? The Results of a Survey on Forty Propositions", Journal of Economic History, Vol. 55, No. 1 (March 1995), p. 150 in JSTOR. Сьогодні ця суперечка має менш важливе значення, оскільки переважає підтримка теорії боргової дефляції та гіпотези очікувань, які, спираючись на монетарне пояснення Мілтона Фрідмана та Анни Шварц, доповнюють його немонетарними поясненнями.
Існує загальна думка, що Федеральна резервна система мала б припинити процес монетарної дефляції та банківського колапсу. Якби Федеральна резервна система це зробила, економічний спад був би набагато менш серйозним і значно коротшим.Robert Whaples, "Where Is There Consensus Among American Economic Historians? The Results of a Survey on Forty Propositions", Journal of Economic History, Vol. 55, No. 1 (March 1995), p. 143 in JSTOR.
Мейнстрімні теорії
Кейнсіанська У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» (1936) британський економіст Джон Мейнард Кейнс виклав концепції, покликані допомогти пояснити Велику депресію. Він стверджував, що існують причини, через які механізми саморегулювання, які, на думку багатьох економістів, мали б діяти під час економічного спаду, можуть не спрацювати.
Одним із аргументів на користь політики невтручання під час рецесії було те, що якщо споживання знизиться через заощадження, то саме ці заощадження спричинять зниження процентної ставки. На думку класичних економістів, зниження процентних ставок призведе до збільшення інвестиційних витрат, а попит залишиться незмінним. Однак Кейнс стверджує, що існують вагомі причини, через які інвестиції не обов’язково зростають у відповідь на зниження процентної ставки. Підприємства здійснюють інвестиції, виходячи з очікувань щодо прибутку. Отже, якщо зниження споживання видається довгостроковим, підприємства, аналізуючи тенденції, знижують очікування щодо майбутніх продажів. Тому останнє, що їх цікавить, — це інвестувати у збільшення майбутнього виробництва, навіть якщо нижчі процентні ставки роблять капітал дешевшим. У такому випадку економіка може опинитися у стані загального спаду через зниження споживання.Keen 2000, p. 198. На думку Кейнса, саме ця самопідсилююча динаміка проявилася в крайньому ступені під час Великої депресії, коли банкрутства були поширеним явищем, а інвестиції, що вимагають певного оптимізму, були вкрай малоймовірними. Цю точку зору економісти часто характеризують як таку, що суперечить закону Сея.
Ідея про те, що скорочення капіталовкладень було причиною депресії, є центральною темою теорії вікової стагнації .
Кейнс стверджував, що якщо уряд країни витрачатиме більше коштів для сприяння відновленню економіки — замість тих грошей, які зазвичай витрачають споживачі та підприємства, — то рівень безробіття знизиться. Рішення полягало в тому, щоб Федеральна резервна система «створювала нові гроші, які уряд країни міг би позичати та витрачати», а також знижувала податки, а не підвищувала їх, щоб споживачі витрачали більше, та в інших сприятливих заходах. Гувер вирішив вчинити протилежно до того, що Кейнс вважав правильним рішенням, і дозволив федеральному уряду надмірно підвищити податки, щоб зменшити бюджетний дефіцит, спричинений депресією. Кейнс стверджував, що можна забезпечити зайнятість більшої кількості працівників шляхом зниження процентних ставок, що спонукає підприємства позичати більше коштів і виробляти більше продукції. Зайнятість унеможливила б необхідність уряду витрачати додаткові кошти завдяки збільшенню обсягу споживчих витрат. Теорія Кейнса була згодом підтверджена тривалістю Великої депресії в США та стабільним рівнем безробіття. Рівень зайнятості почав зростати в період підготовки до Другої світової війни завдяки збільшенню державних витрат. «У світлі цих подій кейнсіанське пояснення Великої депресії дедалі ширше визнавалося економістами, істориками та політиками».
Монетаристська
У своїй книзі 1963 року «Монетна історія Сполучених Штатів, 1867–1960» Мілтон Фрідман та Анна Шварц виклали аргументи на користь іншого пояснення Великої депресії. По суті, Велика депресія, на їхню думку, була спричинена падінням грошової маси. Фрідман і Шварц пишуть: «Від циклічного піку в серпні 1929 року до циклічного мінімуму в березні 1933 року грошова маса впала більш ніж на третину». Результатом стало те, що Фрідман і Шварц назвали « Великим скороченням » — період падіння доходів, цін і зайнятості, спричинений задушливим ефектом обмеженої грошової маси. Фрідман і Шварц стверджують, що люди хотіли тримати більше грошей, ніж пропонувала Федеральна резервна система. В результаті люди накопичували гроші, споживаючи менше. Це спричинило скорочення зайнятості та виробництва, оскільки ціни не були достатньо гнучкими, щоб негайно впасти. Провал ФРС полягав у тому, що вона не усвідомлювала, що відбувається, і не вжила коригувальних заходів. У промові на честь Фрідмана та Шварца Бен Бернанке заявив:«Дозвольте мені завершити свою промову, трохи зловживаючи своїм статусом офіційного представника Федеральної резервної системи. Я хотів би сказати Мілтону та Анні: Щодо Великої депресії, ви маєте рацію. Ми це зробили. Нам дуже шкода. Але завдяки вам ми більше цього не зробимо». — Бен С. БернанкеПісля Великої депресії в основних поясненнях цього явища, як правило, ігнорувалася важливість грошової маси. Однак, на думку монетаристів, Велика депресія була «фактично трагічним свідченням важливості монетарних сил». На їхню думку, нездатність Федеральної резервної системи впоратися з Великою депресією не свідчила про безсилля монетарної політики, а про те, що Федеральна резервна система проводила неправильну політику. Вони не стверджували, що ФРС спричинила Велику депресію, а лише те, що вона не застосувала заходів, які могли б запобігти перетворенню рецесії на депресію.
До Великої депресії економіка США вже пережила низку депресій. Ці депресії часто були спричинені банківськими кризами, найзначніші з яких сталися у 1873, 1893, 1901 та 1907 роках. До створення Федеральної резервної системи в 1913 році банківська система вирішувала ці кризи в США (наприклад, паніку 1907 року ), призупиняючи конвертацію депозитів у валюту. Починаючи з 1893 року, фінансові установи та бізнесмени докладали все більше зусиль для втручання під час цих криз, забезпечуючи ліквідність банкам, які страждали від масового знецінення вкладень. Під час банківської паніки 1907 року спеціальна коаліція, зібрана JP Morgan, успішно втрутилася таким чином, тим самим припинивши паніку, що, ймовірно, було причиною того, що депресія, яка зазвичай настала б після банківської паніки, цього разу не сталася. Заклик деяких до урядової версії цього рішення призвів до створення Федеральної резервної системи.
Однак у 1929–1932 роках Федеральна резервна система не вжила заходів для забезпечення ліквідності банків, які зазнали масового відтоку вкладників. Насправді його політика сприяла банківській кризі, дозволивши раптове скорочення грошової маси. Під час «ревучих двадцятих» центральний банк поставив собі за головну мету «цінову стабільність», частково тому, що голова Федерального резервного банку Нью-Йорка Бенджамін Стронг був послідовником Ірвінга Фішера — надзвичайно популярного економіста, який популяризував стабільність цін як монетарну мету. Банк підтримував кількість доларів на такому рівні, щоб ціни на товари в суспільстві здавалися стабільними. У 1928 році Стронг помер, і з його смертю ця політика закінчилася, поступившись місцем доктрині реальних векселів, яка вимагала, щоб усі грошові знаки або цінні папери були забезпечені матеріальними товарами. Ця політика призвела до того, що грошова маса США скоротилася більш ніж на третину в період з 1929 по 1933 роки.