Ефект Пігу (англ. Pigou effect), також відомий як ефект реального балансу (англ. real balance effect), — у економіці явище стимулювання виробництва та зайнятості через зростання споживання, спричинене збільшенням реальних залишків багатства, особливо під час дефляції. Термін запровадив Дон Патінкін у 1948 році на честь Артура Сесіла Пігу.
Реальне багатство Пігу визначав як суму грошової маси та державних облігацій, поділену на рівень цін. Механізм у спрощеному вигляді можна записати так: якщо пропозиція перевищує попит (S > D), рівень цін знижується (P↓), що підвищує реальну вартість грошових залишків ((M/P)↑), стимулює сукупний попит (D↑) і зрештою повертає ціни до рівноваги (P↑), де D = C + I.
Пігу вважав, що Загальна теорія Кейнса була недосконалою, оскільки не встановлювала прямого зв'язку між «реальними балансами» та поточним споживанням; включення такого «ефекту багатства» зробило б економіку здатнішою до самокорекції у відповідь на падіння сукупного попиту, ніж це передбачала кейнсіанська модель. Оскільки ефект випливає зі зміни реального балансу грошових активів, цю критику кейнсіанства також називають ефектом реального балансу.
Історичний контекст Погляди Пігу на зв'язок між рівнем цін, грошовими залишками та зайнятістю формувалися поступово, задовго до появи терміна «ефект Пігу». Ще в праці The Theory of Unemployment (1933) Пігу досліджував еластичність попиту на працю та відстоював тезу, що зниження заробітної плати сприяє зростанню зайнятості, пояснюючи стійке безробіття передусім жорсткістю зарплат, підкріпленою соціальним законодавством і системою допомоги з безробіттяPigou, A. C. (1933). The theory of unemployment. Macmillan..
Після публікації Кейнсом Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей (1936), яка заперечувала корисність зниження заробітних плат як засобу боротьби з безробіттям, Пігу зосередився на побудові моделі, що пов'язувала б грошові заробітні плати із зайнятістю через процентну ставку так, щоб зниження зарплат все ж вело до зростання зайнятості. У праці Employment and Equilibrium (1941), під впливом Ніколаса Калдора, Пігу вперше застосував модель IS-LM, розроблену Джоном Гіксом, за допомогою якої тези Кейнса були зведені до окремого випадку в межах ширшого, неокласичного синтезуPigou, A. C. (1941). Employment and equilibrium: A theoretical discussion. Macmillan.Takami, N. (2011). How Pigou converted to IS-LM [Conference paper]. History of Economics Society Conference. http://hes2011.nd.edu/assets/42969/takami.pdf.
Саме в цій праці та в подальшій статті The Classical Stationary State (1943, *Economic Journal*) Пігу сформулював тезу, згодом названу «ефектом Пігу», — про стимулюючий вплив дефляції на економічну кон'юнктуру та зайнятістьPigou, A. C. (1943). The classical stationary state. The Economic Journal, 53(212), 343–351. https://doi.org/10.2307/2226394.
Слід зазначити, що ідея зв'язку між реальними грошовими залишками і споживанням не була абсолютно новою: подібне заперечення проти Кейнса висунув Готфрід Габерлер ще 1937 року, через рік після виходу Загальної теоріїHaberler, G. (1937). Prosperity and depression: A theoretical analysis of cyclical movements. League of Nations.. Сам термін «ефект Пігу» запровадив Дон Патінкін лише 1948 року у статті Price Flexibility and Full Employment.
Теоретичний механізм Стандартна кейнсіанська функція споживання визначає видатки домогосподарств як функцію поточного доходу та процентної ставки. Пігу та, незалежно від нього, Габерлер запропонували розширити цю функцію, включивши до неї реальне чисте багатство (V), що складається з реального запасу грошей (M/p) та реального запасу державних облігацій (B/p): C = C(Y, r, V), де V = M/p + B/p. Пізніше Ллойд Метцлер (1951) запропонував додати до цього визначення реальний капітал (K), зауваживши, що спрощені моделі IS-LM неявно припускають повну взаємозамінність облігацій і капіталу.
Вартість грошей, які тримає населення, як частка багатства залежить від рівня цін: коли ціни зростають, даний номінальний запас грошей втрачає реальну вартість; коли ціни падають — реальна вартість цього запасу зростає. Якщо зростання реального багатства спричиняє зростання споживчих видатків, крива IS зміщуватиметься щоразу, коли змінюється (знижується) рівень цін.
Інтеграція з кейнсіанським сукупним попитом Кейнс стверджував, що падіння сукупного попиту може одночасно знижувати як зайнятість, так і рівень цін — явище, яке спостерігалося під час дефляційної Великої депресії. У моделі IS-LM, формалізованій Джоном Гіксом, негативний шок сукупного попиту зміщує криву IS вліво; водночас одночасне зниження заробітної плати та цін зміщує криву LM вниз унаслідок зростання реальної грошової маси — це явище називають ефектом Кейнса. Ефект Пігу, своєю чергою, протидіє падінню сукупного попиту: зростання поточних реальних залишків підвищує видатки через ефект доходу, зміщуючи криву IS назад праворуч.
Гіпотеза Пігу та пастка ліквідності Економіка, що перебуває в пастці ліквідності, не може використати монетарний стимул для зростання випуску, оскільки зв'язок між особистим доходом і попитом на гроші є слабким. Джон Гікс вважав, що це може бути ще однією причиною (поряд із жорсткістю цін) стійко високого безробіття. Однак ефект Пігу створює механізм виходу з цієї пастки:
зростає безробіття; рівень цін знижується; це підвищує реальні залишки; унаслідок чого зростає споживання; це формує новий набір кривих IS на діаграмі IS-LM, що перетинає криву LM вище порогу низької процентної ставки пастки ліквідності; зрештою економіка переходить до нової рівноваги за умов повної зайнятості.
Пігу дійшов висновку, що рівновага із зайнятістю нижче рівня повної зайнятості (класичного природного рівня) можлива лише за умови жорсткості цін і заробітних плат.
Споріднені ефекти Ефект Кейнса Ефект Кейнса (нім. Keynes-Effekt) сформувався в межах неокласичного синтезу Джона Гікса й описує непрямий вплив на попит на товари через ринок цінних паперів. Через надлишкову касову позицію (трансакційну та спекулятивну), що виникає внаслідок зниження цін, зростає попит на цінні папери, знижуються процентні ставки та зростають інвестиції.
Ефект Патінкіна Підхід Дона Патінкіна відомий як розширений ефект реальних касових залишків, або ефект Патінкіна. Реальна касова позиція коригується після зміни цін через зростання чи зниження видатків до бажаного рівня касових залишків; при цьому Патінкін розглядає касову позицію в межах концепції корисності, прагнучи до рівноваги граничної корисності зберігання грошей і граничної корисності додаткового споживання чи інвестицій.
Негативний ефект реальних касових залишків Ефект реальних касових залишків діє й у зворотному напрямку. Інфляція, тобто загальне зростання рівня цін, знижує реальну вартість грошових залишків (M/p) — тобто купівельна спроможність грошей падає. Оскільки економічні агенти прагнуть підтримувати незмінний рівень реальних касових залишків, вони збільшують заощадження, знижуючи попит, унаслідок чого ціни також знижуються до рівноваги.
Наприклад, якщо агент витрачає 100 € на 10 квитків у кіно вартістю 10 € кожен, а ціни зростають до 11 € за квиток, то для збереження попереднього рівня споживання йому доведеться заощадити 110 €; якщо дохід не зростає, це змушує скоротити споживання.
Ефект Пігу спостерігається переважно за слабкої інфляції; понад певний поріг переважає ефект «втечі від грошей» — агенти намагаються споживати якомога раніше, щоб уникнути знецінення грошей, що своєю чергою підсилює попит та інфляцію.
Державний борг і ефект Пігу Роберт Барро стверджував, що, за наявності мотиву спадкування та рікардіанської еквівалентності, населення не сприймає випуск державних облігацій як зростання власного багатства, оскільки купонні виплати за облігаціями фінансуватимуться за рахунок майбутнього підвищення податків. Відповідно, на мікрорівні суб'єктивний рівень багатства зменшується пропорційно до частки державного боргу, а отже облігації не слід вважати частиною чистого багатства на макрорівні. Це означає, що уряд не може створити «ефект Пігу» через випуск облігацій, оскільки сукупний рівень багатства від цього не зростає.
Критика Боргова дефляція (Калецький) Міхал Калецький критикував ефект Пігу, наголошуючи, що необхідне для його спрацювання падіння цін і зарплат катастрофічно підвищило б реальну вартість боргів, що спричинило б масові банкрутства та кризу довіри.
Ефект боргу Фішера Ірвінг Фішер звертав увагу на негативний вплив зниження цін на боржників через зростання реального тягаря боргу — це може знижувати сукупний попит, оскільки боржники мають вищу схильність до витрат, ніж кредитори. Цей «борговий ефект Фішера» надалі проаналізував Джеймс Тобін, а пізніше — пост-кейнсіанці в межах критики мейнстримного підходу до ефекту багатства.
Емпірична незначущість Гроші становлять невелику частку загального багатства населення, а домогосподарства тримають грошові залишки переважно для трансакційних потреб, а не як засіб накопичення, що суттєво зменшує стимулюючий вплив зростання реальних залишків на споживання. Банківські депозити, які становлять значну частину багатства домогосподарств, не є стабільними за номінальною вартістю під час дефляції — за масових дефолтів і банкрутств банків депозити самі можуть знецінитися.
Динамічна нестабільність Класичний контраргумент через ефект Пігу зазвичай будувався в межах порівняльно-статичного аналізу, тоді як релевантнішим є питання динамічної реакції економіки в реальному часі; за врахування ефектів очікувань подібна економіка може виявитися нестійкою. У 1980-х роках дві впливові статті дійшли висновку, що підвищена гнучкість цін може бути дестабілізуючою, а не стабілізуючою.
Кейс Японії Емпіричним контрприкладом слугує тривала дефляція в Японії 1990-х — 2000-х років: попри майже нульові процентні ставки, економіка не відновилася швидко. Споживачі відкладали витрати, очікуючи подальшого падіння цін, а знецінення активів фінансового сектору нівелювало ефект багатства для домогосподарств.
Історіографія та переінтерпретації Джейкс Мелітц (1967) показав, що сам Пігу у своїй критиці доктрини «рівноваги за неповної зайнятості» насправді спирався не на «ефект багатства», а на своєрідний ефект заміщення — зміну відносної дохідності («зручнісної вигоди», convenience yield) грошей порівняно з фізичним капіталом. Відтак популярна версія «ефекту Пігу» є спрощенням, а почасти й неточним тлумаченням оригінальної аргументації автора.
Сам Пігу згодом визнав «ефект свого імені» переважно академічною вправою, зауваживши, що жоден уряд не застосовував би спіраль спадних цін і зарплат як практичний інструмент нарощення реальної грошової маси.
У літературі також обговорюється розрізнення «запасного» (stock) варіанта ефекту Пігу — залежного від рівня реальних залишків у певний момент — і впливу очікувань щодо майбутнього наявного доходу (конʼєктура Мартіна Бейлі).
Рецепція в Австрійській економічній школі Готфрід Габерлер, який навчався у Відні під керівництвом Мізеса та Візера, ще 1937 року висунув тезу про залежність рішення про споживання від реального чистого багатства, включно з реальним запасом грошей — за шість років до статті Пігу 1943 року. Пізніше Габерлер продовжив відстоювати цю позицію у статті The Pigou Effect Once More (1952).
Мюррей Ротбард та сучасні автори Інституту Мізеса обстоюють тезу, що дефляція, спричинена зростанням продуктивності, підвищує рівень життя, а падіння цін зміцнює економіку — логіка, паралельна ефекту Пігу, хоча виведена не з макромоделі IS-LM, а з власної теорії грошової рівноваги Австрійської школи.
Джордж Селджин зараховує Пігу, Габерлера, Гоутрі, Робертсона та Мюрдаля до групи економістів, що підтримували «норму продуктивності» (productivity norm), за якою рівень цін мав знижуватися пропорційно до зростання продуктивності, і стверджує, що Гаєк з часом еволюціонував до подібної позиції — хоча це трактування заперечують інші дослідники, які вважають, що Гаєк не підтримував «норму продуктивності» як формальний рецепт політики.