Адріє́на Ши́мотова (; 6 серпня 1926, Прага, Чехословаччина — 19 травня 2014, Прага, Чехія) — чеська художниця, художниця-графік та скульпторка.
Уся її творчість була пройнята глибоким інтересом до людини, мережі стосунків та символіки людського тіла, вона була спрямована у внутрішній світ людини, а не до її тілесної оболонки. Вона відмовилася від класичної техніки живопису і за допомогою різних методів обробляла папір та текстиль. Разом зі своїм чоловіком, художником Їржі Йоном, брала участь у заснуванні чеської мистецької групи UB 12. Також була членкинею мистецького об'єднання художників групи G7.
Вона привернула до себе увагу своєрідною художньою технікою, яка полягала у зминанні, прорізанні та нашаруванні паперу. Так створювалися роботи з відбитками долонь, ступень або всього тіла. Протягом усього життя вона намагалася створювати нові техніки та підходи, тим самим сприяючи пожвавленню чеської мистецької сцени. З життєвими труднощами вона справлялася по-своєму, що відображалося в її художній роботі. Сама вона зазначала, що страждання та біль загартували її та відкрили для неї нові горизонти. Її картини представлені в колекціях у Токіо, Вашингтоні, Парижі, Стокгольмі та на багатьох чеських виставках.
Біографія Походила з євангельської родини, яка належала до празького середнього класу. Її батько був технічним службовцем, вихідцем із бідної селянської родини. Мати закінчила Вищу школу прикладного мистецтва, проте все життя була домогосподаркою. На її творчість з-поміж усіх членів родини найбільше вплинула бабуся, швейцарська француженка, яка створювала інтелектуальне тло в сім'ї.
Її дитинство та подальшу творчість сильно позначила Друга світова війна. Після окупації Судетів до її класу прийшли нові учні, вигнані з прикордоння, натомість клас покинули її єврейські однокласники та однокласниці, яких разом із родинами відправили до Терезіна. Вона дуже боялася авіанальотів. Згадувала, що під час першого нальоту, який вона пережила, якраз грала подругам на фортепіано «Патетичну» сонату Бетховена, другу частину. Коли почали падати бомби, її подруги сховалися під килим, але вона не могла відійти від фортепіано, її руки завмерли на клавішах. За вікном вона бачила, як руйнуються вежі та гинуть люди. Це був перший раз, коли вона побачила мертву людину. З того часу вона більше ніколи не могла зіграти «Патетичну». Під час кожного нальоту вона відчувала крайню загрозу. Хоча вона й боялася бомбардувань, все ж могла під час них малювати. Її прагнення до відчуття зустрічі (зі створюваним твором, з його ще не розкритою таємницею) було сильнішим за страх перед бомбардуванням.
У дитинстві вона чудово грала на фортепіано, навіть вагалася, чи йти вивчати музику, чи живопис. Однак втрутилася її мама, яка заявила: «Малювання краще, бо навіть з меншим талантом ти зможеш творчо реалізуватися».
У 1940—1941 роках відвідувала приватну графічну школу в Празі. У 1942—1945 роках навчалася в Середній графічній школі в Празі, де її викладачем був Зденек Балаш, який, за її словами, навчив її всьому, що вона могла знати про колір. Він також наполегливо підтримував її в роботі, що було для неї тоді дуже важливо.
У 1945—1950 роках навчалася у Вищій школі прикладного мистецтва (VŠUP) в Празі під керівництвом професора Йозефа Капліцького, у якого в 1950—1953 роках продовжила навчання в аспірантурі. Вона вважала його найосвіченішим з усіх своїх викладачів. Наприкінці аспірантури разом із Капліцьким та кількома колегами брала участь у створенні рельєфу для Expo 58 у Брюсселі.
У 1953 році вийшла заміж за художника, ілюстратора та графіка Їржі Йона, який також був членом групи UB 12 та учнем Балаша і Капліцького. Він помер у 1972 році після довгої важкої хвороби. Його смерть глибоко вразила її та сильно вплинула на її творчість, особливо щодо використання кольорів. Не менш важким ударом стала для неї і смерть сина, який помер у 1994 році. У 1991–1998 роках та у 2003 році вона викладала в Міжнародній літній мистецькій академії в Зальцбургзі.
Вона також стала поетесою — у 1997 році під назвою Hlava k listování (Голова для гортання) вийшла книга її текстів та віршів 1945–1997 років, яку підготувала Мілена Славицька. Режисер Ярослав Брабець зняв про неї документальний фільм у циклі GENUS (1996). Вона є однією з трьох мисткинь, які виступають у документальному фільмі Moje 20. století (Моє 20 століття) (2005) режисерки Ольги Соммерової.
Померла 19 травня 2014 року.
Мистецька творчість У довідниках її зазвичай відносять до яскравих представниць генерації шістдесятих років. Про її творчість говорять як про медитативну — вона досліджує тіло і через нього торкається світу. Вона не намагається зобразити людину, а скоріше щось важливе для неї з її душі. Від її робіт віє спокоєм та певною точною і збалансованою ніжністю.
За її власними словами: «Завдяки своєму походженню я мала можливість пізнати різні середовища: сільськогосподарський пролетаріат, інтелектуальний празький прошарок і, з боку чоловіка, робітничий пролетаріат. Це дозволило мені все життя рухатися скрізь досить вільно, і це ще один великий дар, який я отримала».
Типовими матеріалами, з якими вона працювала, були білий папір ручного виготовлення, калька та японський папір, які вона нашаровувала, рвала, зминала та створювала з них рельєфи і фротажі (відбитки).
З 1960 року була членкинею групи UB 12, яка була аналогом євроамериканського руху Нова фігурація. До цієї групи вона привела і свою близьку подругу А. Кучерову. Проте, за її словами, з членами групи UB 12 її пов'язувала скоріше дружба, ніж союзництво. Ця дружба значно вплинула на її життя та творчість.
Пізніше на неї вплинув попарт. Сильне враження, за її словами, на неї справила зустріч із книгою Мартіна Бубера «Я і Ти» — у своїй роботі вона потім намагалася досліджувати подвійне ставлення і два основні слова, якими для неї були: Я-Ти. З її емоційною жіночою творчістю завжди пов'язували глибоку етичну принциповість — навіть у найважчі часи вона не бралася за замовлення, з якими внутрішньо не погоджувалася.
До початку 70-х років її роботи базувалися на яскравих кольорах, проте це були не лише фігуративні та темперні картини (Balkony, 1959; Zrcadlo, 1962), але з'являлися й перші графіки та колажі (Očista, 1967; Žízeň II, 1976). Однак після окупації Чехословаччини і особливо смерті чоловіка її кольори почали бліднути, вона відходила від живопису, оскільки він здавався їй занадто поверхневим, почала використовувати текстиль у творчості та розширюватися у простір. Після початку нормалізації вона могла виставлятися лише неофіційно. Опорою в цей важкий період для неї стали друзі та подруги, а також інтерес з-за кордону: у 1970 році вона отримала золоту медаль на бієнале у Флоренції, у 1979 році — великий приз на бієнале в Любляні, а в 1991 році була нагороджена Лицарським орденом мистецтв та літератури у Франції, де згодом часто не лише виставлялася, але й працювала.
У 80-х роках її головним медіумом став папір, який вона по-різному перфорувала (Návrat ztraceného syna II, 1985), продавлювала (Důlek, 1986), нашаровувала та прорізала (Podpírání, 1984) або створювала з нього цілі паперові об'єкти (Mrtvá hlava, 1984).
У першій половині 90-х років у її творчості перепліталися мотиви меланхолії, страху, самотності, покинутості та розминання з відкриттям магії звичайних повсякденних речей і подій (Stůl II, Židle - Pašije, 1991, Ruka I-II, 1992, Vytrácení podob, 1997). Крім того, після смерті сина вона почала викликати у своїх роботах образи близьких їй людей, які вже померли — спочатку членів родини, згодом друзів та деяких однокласників.
У 2004 році її робота Extatická postava (Екстатична постать) стала частиною вівтаря готичної церкви святої Анни на Старому Місті в Празі.
Сама вона про свої роботи казала: «Я б не хотіла, щоб хтось шукав у моєму творі патетичне послання. Точно ні. Але все ж я рада, коли хтось витягує цю пляшку з посланням. Послання — це правильне слово. У моїй творчості справді можна знайти послання. Я наважуюся його залишати, але зрештою, зовсім не обов'язково, щоб кожен його звідти діставав. Це справа вільного вибору. Я ні на кого не тисну».
Навіть у похилому віці та попри певні обмеження здоров'я вона не відмовлялася від мистецьких амбіцій. Доказом цього стала її виставка Vyjevování (Проявлення), організована в празькій галереї Рудольфінум, яка містила її роботи, створені у 2008–2010 роках.
Жінки-мисткині та фемінізм Хоча її мистецький вираз вважається феміністичним, сама вона ніколи не зараховувала себе до фемінізму. Як і для Кментової та інших мисткинь 50-х і 60-х років, для неї принциповим був скоріше опір тоталітарному режиму. За її власними словами, вона ніколи не відчувала дискримінації. Проте мистецтво чоловіків і жінок вона вважає різним, оскільки «коли чоловік іде по кладці до мети, він не бачить нічого, крім цієї мети, і не помічає, на що ступає. Тоді як жінка сприймає все навколо — що де відбувається, тут ступить повз, там зверне і знову повернеться. Можливо, вона досягне цієї мети пізніше, але іншим шляхом».
Проблематику того, яку роль відіграли жінки в сучасній візуальній культурі не лише як мисткині та інтелектуалки, а й як об'єкти та споживачки візуальних образів «жіночності», що співтворили нові, сучасні форми гендерної ідентичності, досліджує проєкт Мартіни Пахманової.
Навчання та професійні стажування 1942–1945 Середня графічна школа Прага, проф. Зденек Балаш 1945–1950 VŠUP у Празі, проф. Йозеф Капліцький 1950–1953 аспірантура у VŠUP у Празі
Представленість у колекціях (вибране) Галерея образотворчого мистецтва Острави Моравська галерея в Брно Музей Кампа, Прага Музей мистецтва та дизайну Бенешов Музей мистецтва Оломоуць Національна галерея в Празі Галерея Бенедикта Рейта в Лоунах
Персональні виставки 2026: (Адрієна Шимотова: Межа), Галерея Бенедикта Рейта, Лоуни 2024: Adéla Součková a Adriena Šimotová: 1 + 1 = 1 (Адела Соучкова та Адрієна Шимотова: 1 + 1 = 1), Галерея Вілла Пелле, Прага, 2 жовтня – 10 листопада 2024, куратор Петр Ваньоус. 2014: (Адрієна Шимотова: Спогад), Музей Кампа, Прага 2011: / (Адрієна Шимотова: Проявлення / Одкровення), роботи 2008–2010 років, Галерея Рудольфінум, Прага 2011: (Адрієна Шимотова: Невеликий погляд у минуле: Перфорації, фротажі 1975–91), Музей Кампа, Прага 2006: (Адрієна Шимотова: Ретроспектива), Музей мистецтва Оломоуць, Оломоуць 2001: (Адрієна Шимотова: Ретроспектива), Національна галерея Прага, Ярмарковий палац, Прага 2000: (Троє) (з Яном Мертою та Їржі Черницьким), Галерея Sýpka 1999: (З перехожим II), AP galerie, Прага 1999: (Адрієна Шимотова: З перехожим), Будинок мистецтв, Злін 1999: (Графіка 1965–1995), Прахенський музей, Пісек 1999: (Сліди пам'яток), Galéria Medium, Братислава 1998: (Адрієна Шимотова. Стерті образи), Umetnostna galerija Maribor, Rasztavni salon Rotovž, Марибор 1998: (Графіка 1965–1997), Прахенський музей, Пісек 1998: (Роботи з папером), Internationale Sommerakademie für Bildende Kunst, Зальцбург 1998: (У межах порозуміння), Галерея Штернберк, Штернберк 1998: (Адрієна Шимотова), Couttsbank, Відень 1998: (Що минає і що залишається), Galerie in Trakelhaus, Зальцбург 1998: (Гостинне Адрієни Шимотової), Музей античного мистецтва, Гостинне 1998: (Мапування дотиком), Будинок мистецтв, Чеські Будейовиці 1998: (Перші голоси), Галерея Behémót, Прага 1997: (Пам'ять родини), Чеський центр, Берлін 1997: (Швидкоплинність тривання), Галерея Їржі Їлека, Шумперк 1997: (Адрієна Шимотова), цикл (Чеська графіка), Галерея мистецтва, Карлові Вари 1997: (Що випромінює тіло), виставковий зал Центру культури та освіти, Острава-Прживоз 1997: (Половини), Галерея 761, Острава 1996: (Адрієна Шимотова), Галерея Aspekt, Брно 1996: (Графіка 65-95), Галерея Bašta, Простейов 1996: (Що зникає і що залишається), Будинок мистецтв міста Брно, Брно 1996: / (Пам'ять родини), Nová síň, Прага 1996: (Пам'ять родини), Galerie de France, Париж 1995: (Обличчя), Галерея Gema art, Прага 1995: (Адрієна Шимотова), Galerie Saint-Séverin, Париж