Леонід Вільгельмович Леш (9 січня 1862 — 28 серпня 1934, Котор) — російський воєначальник, генерал від інфантерії.

Життєпис Народився 1862 року. Походив із православних дворянинів Смоленскої губернії, освіту здобув у приватному навчальному закладі (1881). У 1883 році закінчив Миколаївське кавалерійське училище, після чого перейшов до старшого класу Михайлівської військової артилерійської академії, по закінченні якого був випущений підпоручиком до . Пізніше переведений до армійської піхоти. Закінчив Академію Генерального штабу.

1900—1901 — Брав участь у придушенні Боксерського повстання, де був нагороджений орденом св. Станіслава II ступеня з мечами за відзнаки. У 1903 році підвищений до полковника. З початком російсько-японської війни за власним проханням направлений до діючої армії, зарахований до 1-го Східно-Сибірського стрілецького полку. 4 червня 1904 прийняв командування полком після загибелі в полковника Сергія Хвастунова. У був контужений. Під час цієї війни, нагороджений орденами св. Георгія IV ступеня, св. Володимира IV ступеня з мечами і бантом, св. Володимира III ступеня з мечами та отримав чин генерал-майора. 7 вересня 1905 призначений командиром 2-ї бригади 9-ї Східно-Сибірської стрілецької дивізії.

27 червня 1906 вже як командир 2-ї бригади 23-ї піхотної дивізії. 30 квітня 1907 — Командир . 19 червня 1908 — Командир . 1910 — Начальник . В цей рік, підвищений до генерал-лейтенанта. 30 липня 1912 — Командувач . 15 січня 1913 — Начальник Закаспійської області (до 1916), командувач .

Під час Першої світової війни в серпні 1914 року, фактично очолив XII армійський корпус (у складі 12-ї, 19-ї та 65-ї піхотних дивізій) 8-ї армії генерала Олексія Брусилова. 15 серпня 1914 разом із частинами VIII корпусу завдав поразки групі генерала Кевесса фон Кевессгаза під Підгайцями. 16—17 серпня 1914 брав участь у битві проти частин 2-ї австро-угорської армії під Рогатином і . 23 жовтня 1914 — Генерал від інфантерії. 6 листопада 1914 під час Бескидської битви взяв Дуклю і почав обхід противника з флангів. У листопаді 1914 року після початку Лиманівської битви залишений для оборони Бескидських позицій, з яких був витіснений 3-ю армією і групою генерала Пфланцер-Бальтіна в боях під Коросно і Риманувом.

3 лютого 1915 — Командир XII армійського корпусу. 8 лютого 1915 нагороджений орденом св. Георгія III ступеня за бої в районі Зміград—Дукля—Риманув. Під час Горлицького прориву 7 травня 1915 року прийняв командування 3-ю армією. 11 травня 1915 стримав удар, завданий генералом Августом фон Макензеном у стик 3-ї та 8-ї армій. 14 травня 1915 атакував 4-ту армію ерцгерцога Йосифа-Фердинанда, розгромивши XIV австро-угорський корпус біля Сеняви. 19—21 травня 1915 завдав удару в обхід 4-ї австро-угорської армії біля Лобачева. 12 червня 1915 армія передана Північно-Західному фронту.

21—24 червня 1915 у Таневській битві відкинув австро-угорські війська. 2—5 липня 1915 у стримував наступ противника. 9—22 липня 1915 вів оборонні бої у Люблінсько-Холмській операції, відступив за річку Вепр. 19 липня 1915 німецькі війська, що переправлялися через Буг, були атаковані першим у російській історії штурмовим ударом авіації — рішення ухвалив командувач 3-ї армії генерал від інфантерії Леонід Леш.

Серпень 1915 — Вів бої біля Володави, евакуював Брест-Литовськ. 16 серпня 1915 під натиском німецьких військ залишив Ковель і Володимир-Волинський. 10 вересня 1915 завдав поразки частинам Бугської німецької армії. У жовтені 1915 року закріпився в Поліссі. 31 травня 1916 провів невдалий наступ на . 22 червня 1916 завдав поразки противнику на Огінському каналі. 15 липня 1916 перейшов у наступ із метою виходу в тил Пінського угруповання. 27—29 липня 1916 — Безуспішний наступ на Ковель. 27 серпня 1916 — Невдалий наступ на Червищенському плацдармі. Березень 1917 — Після поразки III корпусу армія була переформована. 3 квітня 1917 — Знятий з командування та зарахований до резерву. Вийшов у відставку.

Під час Громадянської війни брав участь у Білому русі на Півдні Росії. З 1 грудня 1918 року — у резерві штабу головнокомандувача ЗСЮР. Евакуювався з Одеси 25 січня 1920 року. В еміграції в Югославії. Помер у 1934 році у військовому госпіталі міста Котор від гангрени. Похований на військовому кладовищі Шкаляри.

Нагороди

Російська імперія:

Орден Святого Станіслава 3-й ступінь (1890) Орден Святої Анни 3-й ступінь (1 лютого 1898) Орден Святого Станіслава 2-й ступінь з мечами (15 червня 1901) Орден Святої Анни 2-й ступінь з мечами (8 січня 1905) Орден Святого Георгія 4-й ступінь (13 лютого 1905) Орден Святого Володимира 3-й ступінь з мечами (12 травня 1905) Орден Святого Володимира 4-й ступінь з мечами і бантом (23 квітня 1906) Орден Святого Станіслава 1-й ступінь (6 грудня 1908) Орден Святої Анни 1-й ступінь (6 грудня 1912) Орден Святого Володимира 2-й ступінь з мечами (2 січня 1915) Орден Святого Георгія 3-й ступінь (8 лютого 1915) Георгіївська зброя (23 квітня 1915) Орден Білого Орла з мечами (8 жовтня 1915)

Сім'я

Пансар Валентина Степанівна — дружина. У подружжя було троє дітей:  — старший син. Поручик лейб-гвардії 2-го стрілецького полку, георгіївський кавалер. Загинув у бою.  — середній син. Штабскапітан лейб-гвардії 3-го стрілецького полку, георгіївський кавалер. Загинув у бою.  — молодший син. Полковник, георгіївський кавалер, учасник Білого руху. В еміграції в Парагваї.

Примітки

Література

Залесский К. А. Кто был кто в Первой мировой войне. — М.: АСТ; Астрель, 2003. — 896 с. — 5000 экз. — .