Права людини в Європі загалом дотримуються. Однак існує кілька порушень прав людини, починаючи від ставлення до шукачів притулку і закінчуючи жорстокістю з боку поліції. У щорічному звіті Amnesty International за 2012 рік вказується на проблеми в кількох європейських країнах. Однією з найбільш звинувачених є Білорусь, єдина країна в Європі, яка, за даними The Economist, має авторитарний уряд. Усі інші європейські країни вважаються такими, що мають «певну форму демократичного уряду», маючи або «повну демократію», «недосконалу демократію», або «».

На відміну від своїх держав-членів, сам Європейський Союз ще не приєднався до Конвенції з прав людини станом на 2011 рік.

Історія Історія прав людини в Європі характеризується суперечливим поєднанням законодавчого та інтелектуального прогресу та порушень основних прав людини як в Європі, так і в її колоніях.

До 1945 року

1215: Велика хартія вольностей 1222: Золота булла Угорщини 1222 року вперше визначає права шляхти. 1264: Статут Каліша – Загальна хартія єврейських свобод запроваджує численні права для євреїв у Польщі, що призводить до створення автономної «нації в нації». 1367: Статути Кілкенні 1463: Ферман султана Мехмеда II дарує свободу боснійським францисканцям після османського завоювання Боснії. XV–XIX століття: африканська работоргівля 1505: Nihil novi у Польщі забороняв селянам залишати свої землі без дозволу феодала. 1525: Дванадцять статей Меммінгена, Баварія, Німеччина 1529: Литовські статути 1550–1551: Бартоломе де лас Касас дебатує з Хуаном Ґінесом де Сепульведою про права людини () 1573: Варшавська конфедерація підтверджує релігійну свободу всіх жителів Польщі. 1650–1660: Єзуїтський священик Антоніу Вієйра бореться за права людини корінного населення Бразилії та отримує королівські укази проти їхнього поневолення. 1689: Засновано Англійський Білль про права 1689: прийнято парламентом Шотландії. 1690: Другий трактат про цивільне управління Джона Локка 1772: Рішення британського суду, винесене Вільямом Мюрреєм, 1-м графом Менсфілдом, створює прецедент, що рабство не мало жодної юридичної основи. 1773: Парламент Сполученого Королівства ухвалив Закон про обгородження земель 1773 року (13 Geo. 3. c. 81), яким обгороджуються землі загального користування та надаються права приватної власності на землі, які раніше не були приватними. 1781: Кріпосне право скасовано в країнах Габсбургів імператором Леопольдом II (Богемія, Моравія та Австрійська Сілезія). 1783: Кріпосне право скасовано в першій німецькій державі Баден. Річ Посполита скасовує тілесні покарання 1789: У Франції було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. 1790: Права людини, Томас Пейн 1792: Данія оголосила трансатлантичну работоргівлю незаконною, але заборона набула чинності лише у 1803 році (рабство все ще було законним). 1794: Франція скасовує рабство Полянецька прокламація (Польща) частково скасовує кріпацтво та надає селянам значні громадянські свободи. 1802: Франція знову запроваджує рабство 1804: Кодекс Наполеона забороняє привілеї, засновані на походженні, встановлює свободу віросповідання та визначає меритократичну систему для державних посад. 1807: Британія скасовує работоргівлю (але не саме рабство) 1810: Пруссія скасовує кріпосне право 1832: Британський закон про реформу 1832 року розширює права голосу та легалізує профспілки. 1833: Британія скасовує рабство 1845: Ще один Закон Сполученого Королівства про обгородження 1845 року дозволяє наймати уповноважених з обгородження, які можуть обгороджувати землю без подання запиту до парламенту. Розширюються права приватної власності на раніше неогороджені землі. 1848: Франція скасовує рабство 1859: Про свободу, Джон Стюарт Мілль 1861: Російська імперія скасовує кріпосне право 1863: Нідерланди скасовують рабство 1867: Другий закон про реформу Сполученого Королівства поширює право голосу на всіх чоловіків, які є власниками житла у містах. 1884: Британський закон про представництво народу 1884 року розширює право голосу чоловіків з міста на сільську місцевість. 1906: Фінляндія стала першою європейською країною, яка запровадила загальне виборче право на національних виборах. 1917: Фінляндія поширює загальне виборче право на місцеві вибори 1918: Ще один британський Закон про представництво народу 1918 року надає виборче право майже всім чоловікам, а також жінкам, які володіють майном, старшим за 30 років. 1933–1945: Голокост

1945–1984

1954–1956: Велика Британія катує та вбиває щонайменше 50 000 кенійців під час повстання Мау-Мау. 1954–62: І Франція, і Фронт вільного нації (FLN) застосовують тортури під час Алжирської війни за незалежність. 1961: Французька поліція влаштувала масове знищення алжирців, які підтримували ФНО, під час мирної демонстрації, пізніше відомої як Паризька різанина. 1972: Британська армія розстрілює неозброєних протестувальників у Північній Ірландії, що пізніше стало відомо як Кривава неділя. 1974: Туреччина вторгається та проводить етнічні чистки серед 80–87% населення Кіренії, Аммохостоса, Різокарпасо та деяких районів Нікосії на Кіпрі. Використання Туреччиною напалму проти цивільного населення засуджується. Систематичне зґвалтування вимагає прийняття британським парламентом надзвичайного законодавства, яке дозволить медичним працівникам проводити екстрені аборти зґвалтованих жінок. Кількість зниклих безвісти людей становить близько 1652 особи. Відеозаписи цивільних осіб, яких доставили до Туреччини, показують, що деяких людей забрали живими, але вони досі залишаються невідомими. 1978: Європейський суд з прав людини постановив, що тортури британським урядом підозрюваних членів Ірландської республіканської армії є «жорстоким та нелюдським поводженням».

1984–дотепер Держави ЄС, а також Ісландія, Норвегія, Швейцарія та європейські мікродержави, загалом мають бездоганний рівень дотримання прав людини. Перспектива членства в ЄС (що також передбачає підписання Європейської конвенції з прав людини) заохотило кілька європейських держав, зокрема Хорватію та Туреччину, покращити свої права людини, особливо щодо свободи слова та заборони смертної кари. Однак деякі закони, прийняті після війни з тероризмом, були засуджені за посягання на права людини. Була критика французького закону про світськість та помітні релігійні символи в школах, а також французького законодавства про захист громадськості від певних культів. У Великій Британії було запропоновано новий Британський Білль про права, який має: захистити ширший спектр економічних, політичних, судових, комунікаційних та особистих прав і свобод; поширити звичайні права та свободи на нині непривілейовані бізнес-економічні меншини; зміцнити та розширити ліберальний суспільний лад; а також створити новий незалежний Верховний Суд з повноваженнями скасовувати урядові закони та політику, що порушують основні права та свободи.

Колишні югославські держави Після краху комунізму в Югославії, державі, що трималася цілісністю завдяки сильному правлінню Йосипа Броза Тіто, кілька країн, що входили до її складу, оголосили про незалежність. Далі тривали кілька років кривавого конфлікту, оскільки домінуюча країна, Сербія, спочатку намагалася зберегти державу, а потім замість цього утримати населені сербами райони сусідніх країн, щоб створити «Велику Сербію». У самій Сербії існував конфлікт у Косові, де серби є меншістю.

Шість нинішніх держав колишньої Югославії (Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Чорногорія, Сербія та Словенія) перебувають на різних стадіях розвитку прав людини. Словенія, яка найменше постраждала у югославських війнах, є членом ЄС і вважається такою, що має добрий стан прав людини та політику в цій галузі; Хорватія приєдналася до ЄС і вважається такою, що має добрий стан прав людини; Республіка Македонія та Чорногорія сформували стабільні уряди та мають справедливий стан прав людини. Однак Боснія і Герцеговина та Сербія зберігають сумнівні показники дотримання прав людини, оскільки перша повністю регулюється мандатом ООН, як і частина другої (Косово). Боснія і Герцеговина є найбільш етнічно різноманітною з колишніх югославських держав, з великими групами боснійців, хорватів та сербів, що ускладнює досягнення миру. Як Боснія, так і Сербія класифікуються журналом The Economist як демократії, причому перша є «гібридним режимом», а друга — «недосконалою демократією».

Загальне виборче право Загальне виборче право було запроваджено в європейських країнах протягом наступних років:

1906: Фінляндія 1913: Норвегія 1915: Данія Ісландія 1917: Росія Литва Латвія Естонія 1918: Після поразки Центральних держав у Першій світовій війні та розпаду Габсбурзької імперії: Німеччина Австрія Угорщина Польща Чехословаччина Люксембург 1919: Нідерланди Швеція 1922: Ірландія (після отримання незалежності) 1923: Румунія 1928: Сполучене Королівство 1930: Туреччина 1931: Португалія 1931: Іспанія 1944: Франція 1946: Італія Югославія Мальта 1948: Бельгія 1952: Греція 1960: Кіпр Сан-Марино Монако 1971: Швейцарія 1975: Португалія 1976: Іспанія 1984: Ліхтенштейн

Відомі проблеми

Торгівля людьми Кінець комунізму, розпад Радянського Союзу та Югославії, а також полегшення подорожей світом сприяли зростанню торгівлі людьми, при цьому багатьох жертв примушують до проституції, важкої праці, сільського господарства та домашнього обслуговування. Конфлікти в колишній Югославії також стали ключовим фактором зростання . Проблема особливо гостра в Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Італії та Туреччині; ці країни, разом з Таїландом, Японією, Ізраїлем та Сполученими Штатами, Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC) перерахувало як основні напрямки для жертв торгівлі людьми.

Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми було прийнято Радою Європи 16 травня 2005 року. Метою конвенції є запобігання торгівлі людьми та боротьба з нею. Конвенція набула чинності 02.01.2008. Станом на червень 2017 року її ратифікували 47 держав (включаючи Білорусь, державу, що не входить до Ради Європи), а Росія є єдиною державою, яка не ратифікувала (і не підписала) Конвенцію.

Amnesty International закликала європейські держави підписати та ратифікувати конвенцію в рамках боротьби з торгівлею людьми.

Рада Європи / Європейський Союз Рада Європи відповідає як за Європейську конвенцію з прав людини, так і за Європейський суд з прав людини. Ці інституції зобов'язують членів Ради дотримуватися кодексу прав людини, який, хоча й суворий, є більш м'яким, ніж положення Загальної декларації прав людини. Рада також сприяє Європейській хартії регіональних або міноритарних мов та Європейській соціальній хартії.

Рада Європи є окремою організацією від ЄС, але очікується, що останній приєднається до ЄКПЛ та потенційно до самої Ради. ЄС також має окремий документ з прав людини: Хартію основних прав. З березня 2007 року ЄС має Агентство з основоположних прав, що базується у Відні, Австрія.

Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини відповідає за просування та захист прав людини, визначених у міжнародних договорах з прав людини в Європі. Наприкінці 2009 року Верховний комісар відкрив Регіональне бюро для Європи, яке має мандат на просування та захист прав людини в 40 європейських країнах.

Див. також Смертна кара в Європі

Примітки