Енріко Тулліо Лібман (; 14 січня 1903, Львів, Цислейтанія, Австро-Угорщина — 8 вересня 1986, Мілан, Італія) — італійський правник.
Біографія
Він народився у Львові, який тоді входив до складу Австро-Угорської імперії, у родині з Трієста. Його батько, Роберто Лібман, високопосадовець компанії «» та іредентист, із початком Першої світової війни вступив до італійської армії й загинув у 1918 році внаслідок вибуху бомби, скинутої австрійським літаком на станцію в , залишивши дружину та трьох дітей. Тим часом родина переїхала до Риму, де Лібман завершив навчання, здобувши у 1925 році диплом із права в Римському університеті Ла Сап'єнца під керівництвом , учнем і асистентом якого він був.
У студентські роки він співпрацював із журналом «», після здобуття диплома розпочав університетську кар'єру під керівництвом .
Спочатку він був лектором цивільного процесуального права на юридичному факультеті , де його колегою був інший видатний учень Джузеппе Кьовенди, — Антоніо Сеньї, якого в 1930 році університет Сассарі запросив на посаду керівника кафедри комерційного права. У 1934 році він виграв конкурс на посаду професора та був запрошений на юридичний факультет , а згодом перейшов до Пармського університету.
У 1938 році його мали б запросити до Павійського університету. Проте влітку 1938 року, незадовго до проголошення так званих , він скористався навчальною поїздкою до Монтевідео, щоб емігрувати до Південної Америки. Згодом він переїхав до Ріо-де-Жанейро, а в 1940 році — до Сан-Паулу, де очолив кафедру цивільного процесуального права на юридичному факультеті Університет Сан-Паулу. Там він знову зустрів , свого давнього товариша по римських студіях, який також емігрував, рятуючись від антиєврейських расових переслідувань.
Його вважають засновником «Школи процесуального права Сан-Паулу» і, завдяки працям його головного учня, , майбутнього міністра юстиції та голови Верховного федерального суду, O codigo Buzaid («За законом Бузаїда») — це назва, дана в спеціальній літературі Бразильському цивільному процесуальному кодексу 1973 року, який дотримувався еклектичної теорії позову та зазнав впливу багатьох інших аспектів італійської доктрини Лібмана.
Повернувшись до Італії в 1945 році, він нарешті зміг обійняти кафедру цивільного процесуального права в Університеті Павії. Згодом викладав той самий предмет в університеті Турина, а після періоду, протягом якого знову повернувся до викладання в Павії, завершив свою академічну кар'єру в університеті Мілана. У 1973 році його було переведено за штат, після чого він отримав звання почесного професора (emeritus).
Автор численних праць з юридичних питань, зокрема успішного двотомного підручника з цивільного процесуального права. У 1946 році разом з іншими правниками він заснував журнал «», а з 1966 року був директором «Rivista di diritto processuale», заснованого Джузеппе Кйовендою, та . Помер у Мілані 8 вересня 1986 року. Серед його учнів — .
«Проєкт Лібмана»
6 жовтня 1973 року міністр благодійності та юстиції створив комісію, якій було доручено підготувати пропозиції щодо реформи цивільного процесу. У 1975 році завдання комісії були розширені його наступником, . Комісію поділили на дві підкомісії, одна з яких, очолювана Лібманом, повинна була підготувати книгу кодексу, що стосувалася позовного провадження. Дискусія, яка виникла навколо результатів роботи цієї підкомісії (так званого «проєкту Лібмана»), спонукала наступного міністра благодійності та юстиції, , видати декрет від 6 грудня 1978 року, яким була створена нова комісія, ця комісія також складалася з двох підкомісій, одну з яких знову очолював Лібман. Її завданням було підготувати проєкт делегуючого закону для уряду з метою прийняття нового Цивільного процесуального кодексу на заміну кодексу 1942 року. Комісія працювала понад два роки. Значною мірою саме на основі її напрацювань було підготовлено проєкт делегуючого закону, схвалений Радою міністрів 8 травня 1981 року і майже одразу переданий до Сенату міністром юстиції . Однак розгляд законопроєкту було перервано через дострокове завершення роботи парламенту. Той самий текст на початку наступного скликання повторно подав міністр благодійності та юстиції , але й цього разу він не був ухваленийAndrea Proto Pisani, Le origini e il contenuto in generale delle leggi di riforma del codice di procedura civile..
Примітки