Міланський інститут космічної астрофізики та космічної фізики () — науково-дослідний інститут у Мілані в Італії, який раніше входив до складу Національної дослідницької ради (CNR), а тепер входить до Національного інституту астрофізики (INAF).

Інститут досліджує Всесвіт за допомогою спостережень із космосу та з поверхні Землі в усіх діапазонах електромагнітного спектра — від радіохвиль до гамма-променів. Діяльність інституту охоплює участь у національних і міжнародних проєктах, аналіз та інтерпретацію даних, отриманих під час спостережень, а також проєктування й створення детекторів, електроніки та астрономічного програмного забезпечення.

Історія

Витоки інституту пов'язані з дослідницькою групою, що діяла з початку 1960-х років на кафедрі фізики Міланського університету. Групу очолювали та «Конні» Ділворт; до її складу входили , , Джуліано Боелла, , Джорджо Сіроні, Оберто Чіттеріо. Група мала у своєму розпорядженні електронну лабораторію та механічну майстерню з висококваліфікованими техніками, які виготовляли прилади для запуску на повітряних кулях і малих ракетах з метою дослідження космічних променів. З настанням космічної ери та появою можливості розміщувати прилади на борту перших європейських супутників група розширилася, а її наукові інтереси охопили космічні електрони й позитрони, гамма-промені, сонячні нейтрони, радіоджерела та інформатику. Невдовзі до цього додалися спостереження в ультрафіолетовому, інфрачервоному та видимому діапазонах, паралельно з розвитком відповідних технологій.

Електронну компоненту космічних променів вивчали за допомогою двох експериментів на борту європейських супутників HEOS-1 і HEOS-2: S79 та S-209. Основні наукові результати стосувалися прискорення та поширення електронів у сонячній короні й під час сонячних спалахів. Гамма-промені досліджували за допомогою експерименту S88 на борту іншого європейського супутника TD-1; його іскрова камера стала прототипом приладу, який згодом полетів на Cos-B.

Упродовж 1970-х років характерними рисами групи були присутність іноземних дослідників, зокрема Джона Бленда, Константіноса Пайзіса, Ентоні Діна та Мартіна Тернера, міжнародна співпраця (насамперед із та Інститутом позаземної фізики Макса Планка), а також різноманітні афіліації співробітників — від Міланського університету до Національного інституту ядерної фізики і Національної дослідницької ради. Участь у численних проєктах із використанням повітряних куль і космічних апаратів зумовила потребу в більшому просторі, ніж міг надати фізичний факультет, а також у можливості приймати на роботу молодих випускників. Розв'язанням стало створення Національною дослідницькою радою Лабораторії космічної фізики та суміжних технологій (). Тим часом тривали пошуки нової будівлі, і коли її нарешті знайшли на вулиці Бассіні, Оккіаліні й Девенпорт відійшли від справ, а Джуліано Боелла призначили директором лабораторії, який до того часу вже перетворилася на Інститут космічної фізики та суміжних технологій ().

відкрив загадкове джерело гамма-випромінювання, яке назвав Гемінга, у період, коли COS-B створював карту галактичної площини в гамма-променях.

Ріккардо Джакконі (який колись був студентом Оккіаліні) відвідав інститут і запросив його подати пропозиції спостережень у межах програми Einstein Guest Observer Program. Даріо Макканьї разом із відкрили новий клас рентгенівських джерел — лацертиди, для яких дослідили енергетичні спектри та змінність з часом. Згодом цю початкову вибірку з шести об'єктів розширили, використовуючи гарантований час спостережень на EXOSAT.

У 1980-х роках гамма- та рентгенівська астрономія зробили значний поступ завдяки місіям COS-B, Exosat, XMM, BeppoSAX, а також розвитку інформатики. У ті роки Гвідо Чінкаріні став директором Обсерваторії Брера, а коли Енріко Танці своєю чергою очолив IFCTR, між двома установами сформувалися тісні зв'язки. До IFCTR приєдналося багато нових дослідників: спочатку та Лучо К'яппетті, згодом Сандро Мерегетті, Б'янка Гаріллі, Моніка Альдерігі та . У співпраці з Сіроні Берсанеллі започаткував в інституті дослідження реліктового випромінювання з прицілом на майбутню місію Планк.

Коли Італія приєдналася до Європейської південної обсерваторії й активна оптика мала стати ключовим внеском у створення Телескопа Нової Технології, Чіттеріо та Маттаїні спроєктували й реалізували систему актуаторів для прототипу дзеркала діаметром 1 метр; нині це дзеркало зберігається в Німецькому музеї в Мюнхені.

Це була також епоха великих стратосферних експериментів, які здійснили Франческо Перотті та Габріеле Вілла. Гамма-випромінювання від активних ядер галактик досліджували за допомогою приладу MISO (Milano-Southampton, також відомого як Gamma-10), який неодноразово запускали з міста Палестін у Техасі. Жорстке рентгенівське випромінювання активних ядер галактик і подвійних систем вивчали в межах серії запусків X-Pallas із Палестіна та .

Відбулися й важливі технологічні розробки з подальшим промисловим впровадженням. У майстернях інституту створили технологію електроформування для виготовлення дзеркал ковзного падіння для рентгенівських телескопів і рифлених антен. Згодом цю технологію передали промисловим підприємствам, які виготовляли дзеркала для BeppoSAX і антени Інструменту низьких частот () для Планка.

Наприкінці 1990-х років рентгенівська астрономія досягла піка розвитку завдяки місіям BeppoSAX і XMM-Newton. У той самий період інститут зробив вагомий внесок у створення супутників для гамма-астрономії INTEGRAL та AGILE, запущених відповідно у 2002 і 2007 роках. Водночас участь у перших оглядах червоних зміщень, з одного боку, сприяла розвитку астрономічного програмного забезпечення, а з іншого — забезпечила провідну роль у створенні багатощілинного спектрографа (VIMOS) та в оглядах, виконаних із його допомогою (VVDS Wide і Deep, zCosmos, VUDS, Vipers і VANDELS). IFCTR, який раніше об'єднали з трьома іншими інститутами Національної дослідницької ради у Болоньї, Римі та Палермо, а згодом знову виокремили як Міланський інститут космічної астрофізики та космічної фізики, 2005 року увійшов до складу Національного інституту астрофізики.

Примітки

Література

Villa, G. E., Brief summary of the LFCTR/IFCTR history, in: The Scientific Legacy of Beppo Occhialini, edited by P. Redondi, G. Sironi, P. Tucci and G. Vegni. ISBN 88-7438-031-3 (abstract ADS)

Посилання