Бої́ за Олександрі́вськ — спільна військова операція підрозділів Армії УНР (Кримської групи Запорізького корпусу) та Легіону Українських січових стрільців (у складі австро-угорської армійської групи Вільгельма Габсбурга), що відбулася 15—16 квітня 1918 року під час визвольного походу на Наддніпрянщину. Метою операції було вибиття з міста Олександрівськ (нині — Запоріжжя) більшовицьких загонів 1-ї армії РСЧА та пов'язаних із ними анархістських формувань.

У ході боїв легіонери УСС під командуванням сотника Осипа Микитки форсували Дніпро з правого берега від села Біленьке та разом із місцевим загоном Вільного козацтва вели запеклі вуличні бої в районі Катерининського вокзалу (нині — Запоріжжя-I). Одночасно з півночі, з боку станції Синельникове, до міста підійшли передові частини Запорізького корпусу під командуванням полковника Петра Болбочана. Спільні дії українських сил змусили більшовицькі війська відступити в південно-східному напрямку (на Волноваху та Мелітополь).

У результаті операції місто було повністю звільнене, що створило плацдарм для подальшого успішного Кримського походу Болбочана на Мелітополь та Перекоп. 17 квітня 1918 року в Олександрівську відбулася історична злука та спільний парад наддніпрянських запорожців і галицьких січовиків за участю Болбочана й архикнязя Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного). Подія поклала початок відновленню українського культурного й громадського життя в місті та створенню нових мілітарних формацій (зокрема 2-ї Самокатної сотні).

Передумови

Олександрівськ в січні-квітні 1918

2 Січня 1918 року олександрівські червоногвардійці й загін матросів Чорноморського флоту в результаті довгого бою захопили Олександрівськ. У лютому, після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними Державами на Наддніпрянщину вирушили німецькі й австрійські війська. У складі останніх перебував полк Українських Січових Стрільців. Не дивлячись на те, що самі ж місцеві жителі брали участь у захопленні міста, в ньому зростали антибільшовицькі настрої. Вже в лютому-березні цього ж року була організована так звана "підпільна організація Вільного Козацтва", що ставить собі за мету влаштувати повстання в місті. Ця організація не встигла себе проявити через занадто швидкий темп наступу австрійських й українських військ, проте спроби долучитися до боротьби були. 15-річний член організації Гаврило Гордієнко в своїй статті "Хто визволив Олександрівськ в 1918 році" згадував:«В останніх днях совєцької влади в місті деякі українські старшини заворушилися й організували якусть боївку, в якій були й такі юнаки, як я та мені подібні. Завдання наше було сполювати й не дати зникнути з міста большевицьким голованям, як воєнний комісар та інші головарі в цивільному. Вони мало до диспозиції авта російського військового типу з Путиловського заводу в Петрограді. Напрям їхньої втечі був на Південь, але з міста їм лежала дорога головною вулицею міста — Соборною. В призначений день я вірно відстояв на розі Соборної й Покровської біля Собору. За пазухою я мав ручну гранату, яку мав кинути в авто будь якого головаря, який першим появиться на полі мого зору.

Відстояв я вірно до полудня і жодного головаря, ані авта не бачив бо зникли мабуть ще перед світанком. Коли почалася артилерійська стрілянина, такі стійки, як моя, були зняті й я пішов додому, гранату віддавши тому старшині (це був прапорщик Іван Сорин), який доручив її мені...»

13 квітня 1918 року німецька 15-та ляндверна дивізія підійшла без бою до Кічкасу. Дивлячись на це в цей ж день більшовики почали евакуацію з північних околиць міста. Ними спеціально був підірваний Кічкаський міст.

Село Біленьке Не тільки в місті були підпільники: в сусідньому селі Біленьке теж з лютого-березня вже існував загін біленських вільних козаків. Це вже була повстанська формація, що налічувала в себе 30 козаків. Ними командував місцевий отаман Іван Базілевич, про якого практично нічого не відомо. В селі Біленьке на честь січовиків та місцевих вільних козаків встановили інформаційну дошку. Коли Українські Січові Стрільці під командуванням Василя Вишиваного підійшли до Біленького місцеві повстанці приєдналися до УСуСів, ба більше вони брали участь у штурмі Олександрівська. Історик Юрій Щур у своїй праці "Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя" про село Біленьке пише:

«У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що у с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як попередня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили населений пункт. Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександріську знаходиться велика більшовицька залога, у якій однак панував нелад.»

Курінь Українських Січових Стрільців В 1917 році в результаті 5-ї Галицької битви Українські Січові Стрільці зазнали зачних втрат: від всього їхнього складу залишилося до 400 стрільців та старшин. Легіон був переформований в курінь, або як його називає Юрій Щур полк. Після того, як в 1918 році Василь Вишиваний очолив курінь Українських Січових Стрільців, ця формація перейша до наступу на Наддніпрянщину. Вже напочатку квітня У.С.С. дісталися до Нікополя, звідки прибули до села Вищетарасівка. Там місцеві селяни повідомили їх про більшовицьку залогу в селі Біленьке. Аби підтвердити цю інформацію до села розвідкою була відправлена одна чота У.С.С., проте як виявилося більшовики вже покинули село й там панували місцеві Вільні козаки. Січовиків вітали селяни, в церкві на честь січовиків били в дзвони. Вільні козаки доєдналися до лав У.С.С.

Запорізький корпус 11 квітня 1918 року Кримська група (Запорізький корпус) залишила Харків і з боями дійшла до станції Лозова, звідки дісталася Павлограду. Там до них приєднався Павлоградський гусарський полк, після чого вони продовжили наступ. Загальна кількість людей в корпусі на цей момент сягала до 6000. Запорожці з боєм увірвалися до станції Синельнокова, в результаті чого більшовицьким військам довелося відступити й розділитися на дві групи. 15-16 квітня Запорізький корпус вирушивши з Синельникового підійшла до Олександрівська.

Загін Марусі Нікіфорової

13 Квітня більшовики підірвали Кічкаський міст, після чого відступили з північних околиць міста. Не дивлячись на це там продовжували діяти різні анархістські угрупування. Одним з таких стала банда Марусі Нікіфорової. Після підриву вона пограбувала місто. Вчителька та очевидеця тих подій Марія Могілко писала: «Положение Красной Армии настолько ухудшилось, что началось отступление. Перед отступлением был взорван Кичкасский мост, краса и гордость здешних мест. Сначала ушли красногвардейцы, затем Маруся Никифорова со своим отрядом, которая ограбила напоследок пол-Соборной улицы. Затем потянулись различные мелкие отряды. Кого тут не было! И лялинцы, и спиридоновцы, и Иваницкого отряды, и, наконец, банда Мокроуса, и пр. и прочие. Все они самочинно брали контрибуцию и следовали дальше…»На жаль нам не відомо про який саме загін Марусі Нікіфорової йдеться мова, але ймовірно це Бойові дружини анархістів, в яких на цей момент було до 580 осіб.

Більшовицькі війська

Практично не залишилося джерел про кількість більшовиків в місті, але є декілька різних згадок про це. Володимир Антоній-Овсієнко «записках о Гражданской войне» пише: «1-я армия (Карпова) 15 апреля повела вновь наступление от Александровска на Синельниково. Операция развивалась успешно, когда немцы начали нажимать в тыл нашей армии. Вече­ром 15 апреля они пытались перейти Дпепр у Хортицы, но были отбиты. Следующая попытка им удалась. Довольно большими силами, сбив наши тощие резервы, немцы заняли Александровск. Отряды 1-й армии вынуждены были повернуть Фронт. Немцы в Александровске были упичтожены. Но наступление к Синельвиково было сорвано.»

Ймовірно тут йшлося про висадку У.С.С., яких Антонов-Овсієнко називає німцями. Примітно, що командиром армії він називає такого-собі Карпова. Можливо йдеться про Володимира Карпова.

Ось ще одна згадка про Олександрівськ від 29 березня 1918 року, де вже йдеться про офіційну кількість військ в місті:«В Александровске — до 1000 ч., в Мелитополе — до 400 ч., проводится мобилизация.»

Тобто можна сказати що всього в Олександрівську на цей момент було до 1000 військовиків 1-ї армії РСЧА. Проте не лише регулярні війська були в Олександрівську. В ньому перебували окрім вже згаданої Нікіфорової банди (саме так називають ці формування сучасники) Мокроусова і Полупанова.

Перебіг боїв

Атака Українських Січових Стрільців Історик Юрій Щур в роботі "Українська весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя" вказує, що 13 квітня 1918 року очільник куреня У.С.С. сотник Осип Микитка прийняв рішення форсувати Дніпро з Біленького й силою лише одного куреня атакувати Олександрівськ. При цьому вже в його ж іншій роботі "Українська революція на території Запорізької області (1917-1921 рр.)" вказується дата 15 квітня.

Очевидець подій та ад'ютант сотника У.С.С. Петро Франко в статті «Бої в Олександрівську» згадував:«Вже 15 квітня підплили ми під Олександрівськ і в 4 год. пополудні пристанули до лівого берега, кілька кілька кілометрів нижче Олександрівська, напроти німецької кольонії «Нижня Хортиця», там де «мудрий німець картопельку садить». Та ні, вже тепер й того мудрого німця - ліквіднули тай з землі стерли.»

Відпливши від Біленького, УСуСи висадилися на лівобережжя: на 3 кілометри нижче від Катеринівського вокзалу (зараз Запоріжжя-1). Січовий стрілець Мирон Заклинський в спогадах називає місце висадки Канкринівку (Передмістя Олександрівська). Одна сотня січовиків разом з біленьківським куренем вільного козацтва змогла пробитися до Катеринівського вокзалу з мінімальними втратами: помер всього один стрілець на ім'я Микола Ярема, якого пізніше поховали в селі Біленьке. Було також і декілька поранених. Була спроба також заволодіти залізничним шляхом Харків-Симферопіль, але через більшовицький бронепотяг та нерівний бій УСуСи вирішили не продовжувати атаки на цей шлях (хоч втрат за час атаки в них і не було). На наступний день - 16 квітня наступ продовжився вже силами цілого куреня січовиків. Раніше згаданий Петро Франко в тій самій статті пише:

«...А тим часом на станції загорілося чисте пекло. Команду третьої сотні перейняв четар Голинський, молодий, надзвичайно енергійний і бувалий в боях. Четар Никорак, ранений уже кілька разів, останній раз був міцно ранений в ногу в боях над Стирпою, нечайно захворів та нарікав на страшні болі в животі. На другий день малий підх. (підхорунжий) Каратницький малесеньким пароходиком, який вміщував всього п'ять люда, до Никополя до шпиталю. Чет. (четар) Никорак помер два тижні пізніше по операції сліпої кишки.

Отож сотню кинув у бій четар Голинський. Зовсім правильно повів наступ із заходу та почав жахливу, часто рукопашну битву. Ручні гранати Січовиків сіяли знищення та паніку. Вся маса більшовиків кинулася до втечі. Більшість таки пішки кинулася на схід. Повні ешелони погнал на південь.

Скоростріли Голинського тарахкотіли безупинно. Вони були установлені на мості над залізничними лініями. Стрільці били по повних вагонах. Деякі відважніші підбігали до потягів та вкидували в них ручні гранати. Большевики боронилися хоробро. Їх задня сторожа доказувала чудес. Але всветаки були непевні,чи німці з півночі, почувши напад із півдня, не підуть теж у наступ, щоб відібрати хоч частину награбованого майна. Але німці не рухалися. Вкінці большевики в розпучливій обороні кинулися на стрільців. Їх потяги передерлися через наші стежі. Ми не змогли тривко ушкодити та перервати шлях. Большевики під обстрілом таки від'їхали на Крим. На двірці зробилося повне забіжання. Наші сотні - разом 82, чи 84 багнетів та два скоростріли прямо згубилися серед большевиків. Гуртки наших, бігаючи коло стаційних будинків та поміж вагонів, що хвилини серед ночі наштовхувалися на гуртки большевиків...»