Глиноземний завод у Порто-Маргера (Montecatini) — колишнє підприємство металургійної промисловості, що було споруджене компанією Montecatini у індустріальній зоні Порто-Маргера (північне узбережжя Венеційської лагуни).
У 1920-х років Montecatini вирішила увійти до алюмінієвого бізнесу, для чого в 1927-му запустила в Морі плавильний завод. Його забезпечення глиноземом мав провадити завод в Порто-Маргера, для якого обрали електротермічний процес Хаглунда, права на який належали німецькій Vereinigte Aluminium Werke (VAW). Однією з переваг процесу вважалось те, що він би дозволив переробляти боксити не кращої якості, виявлені в Апулії. Проєкт реалізували чрез Società Italiana Alumina (SIA) — спільне підприємство Montecatini та VAW (завод у Морі належав іншій спільній компанії цих же концернів — Società Italiana dell'Aluminio, SIDA).
Виробництво глинозему в Порто-Маргера почалось у 1929-му, при цьому його проєктну потужність визначили як 15 тисяч тонн на рік. Втім, економічні показники суттєво відхилялись від проєктних (щонайменше, через більше, ніж очікувалось, споживання флюориту). Також доволі швидко з'ясувалось, що властиві глинозему з процесу Хаглунда домішки призводять до настільки сильного забруднення навколишнього середовища, що в 1934-му діяльність плавильного виробництва в Морі довелось призупинити з наступним переводом його на споживання глинозему сторонніх виробників, які виробляли продукт за процесом Баєра. Невдача із застосуванням процесу Хаглунда прервала співробітництво з VAW.
Вже у 1936-му сама Montecatini почала виробництво глинозему в Порто-Маргера за процесом Баєра. Новий проєкт реалізували через засновану Montecatini компанію Industria Nazionale Aluminio (INA, в 1951-му в межах реорганізації була поглинута Montecatini). Необхідні боксити надходили з копалень Істрії (на той час цей півострів належав Італії і лише за результатами Другої світової війни був переданий Югославії), а з кінця 1930-х також з апулійської копальні Сан-Джованні-Ротондо. Споживачами продукції були все той же завод у Морі (після розриву з VAW перейшов до Società Nazionale Alluminio, SNAL) та запущений в 1936-му новий алюмінієвий завод у Больцано, поставки до яких відбувались автоцистернами.
Первісна потужність заводу INA складала 30 тисяч тонн глинозему на рік, а в 1940—1941 роках досягнула показника у 70 тисяч тонн. В 1949-му виробляли 120 тонн на добу, а в 1951-му цей показник зріс до 180 тонн (близько 40 та 60 тисяч тонн на рік відповідно при використанні 330-денного міжремонтного періоду).
Електротермічне обладнання майданчику в Порто-Маргера, змонтоване колись для процесу Баєра, використали для продукування високоякісного чавуну із малим вмістом сірки, сировиною для якого були піритний огарок (найближчим його виробником був належний Montecatini завод добрив в Порто-Маргера), а також найбільш багата на залізо частина червоного шламу (відходи виробництва глинозему за процесом Баєра). Крім того, ця частина майданчику випускала феросплави.
Станом на 1962 рік завод також виробляв такі супутні та похідні продукти, як гідроксид алюмінію (напівфабрикат у отриманні глинозему, що також знаходить застосування у певних хімічних процесах), сульфат алюмінію, активований глинозем (в тому числі гідрогелевий), твердий алюмінат натрію, метаванадат амонію.
У середині 1960-х з'явилися перші ознаки кризової ситуації, а в 1972-му алюмінієвий напрям Montecatini продали державній групі Ente Partecipazioni e Financing of Manufacturing Industries (EFIM), що займалась порятунком проблемних підприємств гірничого та металургійного секторів. В 1984-му виробництво глинозему на колишньому заводі Montecatini в Порто-Маргера припинилось.
Примітки