Копальня Санта-Лючія – колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія.
Дозвіл на розробку покладів ділянки Санта-Лючія вперше видали у 1879 році. Протягом наступних восьми десятків років рудник багаторазово переходив від одного власника до іншого, які вели обмежену розробку – спершу лише на галеніт (мінерал свинцю), а починаючи з 1904-го також на каламін (мінерал цинку). Роботи велись відкритим та підземним способами з переважанням останнього, при цьому станом на 1940 рік загальна протяжність підземних виробіток становила 2 кілометра.
В 1961-му копальню придбала компанія Sarramin Sarrabus, на період управління якої припали найбільш масштабні гірничодобувні роботи, що велись з використанням механічних екскаваторів у кар’єрі на рудному тілі «Палаццо» та за допомогою штолень на цілому ряді інших об’єктів. Вилучена руда з середнім вмістом 35% – 40% бариту, 30% флюориту та 2% свинцю надходила на збагачувальну фабрику, що включала секцію флотації та випускала баритовий і флюоритовий концентрати з вмістом цільового компоненту 97% та свинцевий концентрат з вмістом свинцю 61%.
На етапі активної розробки копальня продукувала близько 35 тисяч тонн руди на рік. Також відомо, що за період з 1956 по 1967 роки на «Палаццо» видобули 300 тисяч тонн руди. В 1967-му на тлі виснаження найбільш привабливих покладів копальня суттєво скоротила обсяги видобутку, але він все-таки тривав щонайменше до 1970 року.
Відомо, що вже у другій половині 1960-х належна до Санта-Лючія збагачувальна фабрика також приймала баритову руду з копальні Бау-Манну, а в 1974 – 1975 роках потужність фабрики збільшили з 500 до 1000 тонн руди на добу з огляду на поставки руди з баритової копальні Пунта-Кандіаццус. Роботи зі збагачення тривали до кінця 1980-х років, коли через припинення поставок з Пунта-Кандіаццус довелось остаточно закрити й майданчик у Санта-Лючія.
Примітки