У Німеччині доступ до зброї регулюється Законом про зброю (), який відповідає Європейській директиві про вогнепальну зброю та був вперше прийнятий у 1972 році та замінений законом 2003 року. Цей федеральний закон регулює поводження з вогнепальною зброєю та боєприпасами, а також придбання, зберігання, торгівлю та обслуговування вогнепальної зброї.

У дебатах щодо суворішого контролю над зброєю після стрілянини в школі, в результаті якої загинуло 16 осіб, німецький експерт зі зброї Хольгер Сошинка стверджував, що «Німеччина має один із найсуворіших законів про зброю у світі – і цього достатньо». Однак інші критикували його як занадто слабкий і стверджували, що потрібен більший контроль, причому одна група, яка виступає проти зброї, назвала закон «неконституційним», оскільки він «визначає інтереси спортивних стрільців вище за право людей на життя та фізичну недоторканність».

Хоча володіння зброєю є поширеним явищем, а асоціації і тири для стрілецьких видів спорту та використання історичної зброї на фестивалях не заборонені, використання зброї для приватної самооборони обмежене.

Міністерство внутрішніх справ Німеччини у 2009 році оцінило, що кількість вогнепальної зброї, що перебуває в обігу, як легально, так і нелегально, може сягати 45 мільйонів. Національний реєстр зброї Німеччини, запроваджений наприкінці 2012 року, нараховував 5,5 мільйона одиниць вогнепальної зброї, що перебуває в обігу, якою легально володіють 1,4 мільйона людей у країні. Близько 1,5 мільйона спортивних стрільців у кількох тисячах Schützenvereinen («добровільних стрілецьких спортивних асоціацій») володіють та використовують зброю для спорту, близько 400 000 мисливців мають ліцензію на зброю, близько 300 000 колекціонують зброю, а близько 900 000 володіють успадкованою зброєю.

Історія обмежень на вогнепальну зброю в Німеччині Рішення Вічного земського миру () від 1495 року заборонило середньовічне право вендети () у Священній Римській імперії (яка охоплювала більшу частину сучасної Німеччини). Його було прийнято на Вормському сеймі та запроваджено німецьким королем та імператором Максиміліаном I. У Священній Римській імперії претензії відтепер вирішувалися не в бою, а через судовий процес. Воно встановило певну монополію держави на використання організованої збройної сили. Німецький націоналістичний рух вимагав народне повстання () , системи ополчення за швейцарським зразком, але не задовольнив ці прохання під час німецьких революцій 1848–1849 років . Однак володіння вогнепальною зброєю загалом не обмежувалося, але почали застосовуватися правила щодо носіння зброї в громадських місцях.

Загальне роззброєння громадян та загальний закон про зброю були запроваджені союзниками після Першої світової війни. Закон був запроваджений Веймарською республікою; його фактичне виконання не було суворим, і одразу після війни загального роззброєння не було. Після таких інцидентів, як Капповський путч 1920 року та вбивство Вальтера Ратенау 1922 року, закон застосовувався суворіше. У часи Веймарської республіки існували різні фрайкорпуси та воєнізовані формування, такі як Рейхсбанер Шварц-Червоне Золото, Штальний шолом та нацистська СА .

Вимога щодо надійності власника та необхідності для спеціальної мети користувача (наприклад, полювання, спорт або самооборона) була включена до німецьких законів про зброю з того часу.

Регулювання після Версальського договору 1919 року Версальський договір містив положення про скорочення вогнепальної зброї. Стаття 169 була спрямована до держави: «Протягом двох місяців з моменту набрання чинності цим Договором німецька зброя, боєприпаси та військові матеріали, включаючи матеріали ППО, що існують у Німеччині в кількостях, що перевищують дозволені, повинні бути здані урядам Головних Союзних та Асоційованих Держав для знищення або приведення у непридатність». Стаття 177 також забороняла будь-яке цивільне використання вогнепальної зброї, будь-які цивільні інструкції щодо її використання та будь-які цивільні стрілецькі навчання, зокрема забороняла всім організаціям чи асоціаціям брати участь у будь-якому такому використанні та/або діяльності або дозволяти її проведення з метою придушення уявного прусського мілітаризму німецького народу загалом.

Щоб виконати Версальський договір, у 1919 році німецький уряд прийняв Положення про володіння зброєю, в якому проголошувалося, що «вся вогнепальна зброя, а також усі види боєприпасів до неї, повинні бути негайно здані».Verordnung des Rates der Volksbeauftragen über Waffenbesitz, 1919, Volume I, § 1, page 31–32. Згідно з цими положеннями, будь-хто, у кого було виявлено вогнепальну зброю або боєприпаси, підлягав п'ятирічному позбавленню волі та штрафу в розмірі 100 000 марок.

7 серпня 1920 року зростаючі побоювання щодо можливого повстання в Німеччині спонукали уряд прийняти другий закон про регулювання зброї під назвою «Закон про роззброєння народу». Він запроваджував у дію положення Версальського договору щодо обмеження на зброю військового типу.

Однак, попри наміри, усі ці закони не змогли повністю зупинити використання та володіння зброєю. Щоб виправити ситуацію та повністю виконати умови Договору, у 1928 році було прийнято Закон про вогнепальну зброю та боєприпаси. Він послабив обмеження щодо володіння зброєю (але не щодо її використання чи навчання поводженню з нею, оскільки ці дії все ще були заборонені відповідно до Версальського договору) та запровадив сувору схему ліцензування вогнепальної зброї. За цією системою німці могли володіти вогнепальною зброєю, але їм були потрібні окремі дозволи на такі дії: володіння або продаж зброї, носіння зброї (включно з пістолетами), виготовлення зброї та професійну торгівлю зброєю й боєприпасами. Крім того, закон обмежував володіння вогнепальною зброєю «...особами, чия надійність не піддається сумніву та які можуть довести необхідність дозволу (на зброю)».

Зокрема, автомобільні асоціації лобіювали спрощений дозвіл на носіння зброї для власників автомобілівAllgemeinen Automobil-Zeitung, Jg. 89, 1928, Nr. 49, p. 7., який уряд надавав водіям, що часто подорожують сільською місцевістю.Uwe Fraunholz: Motorphobia. Verlag Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 2002, ISBN 3-525-35137-2, P. 153.

Німецький Закон про зброю 1938 року, що став попередником сучасного законодавства про зброю, замінив закон 1928 року. Як і за законом 1928 року, громадяни повинні були мати дозвіл на носіння вогнепальної зброї та окремий дозвіл на її придбання. Але відповідно до нового закону:

Закони про обмеження володіння зброєю стосувалися лише пістолетів, а не довгоствольної рушниці чи боєприпасів. Зміни 1938 року повністю дерегулювали придбання та передачу гвинтівок і дробовиків, а також володіння боєприпасами. Віковий ліміт, з якого можна було купувати зброю, було знижено з 20 до 18 років. Дозволи були дійсні протягом трьох років, а не одного. Власники річних дозволів на полювання, державні службовці та члени НСДАП (Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії) більше не підпадали під обмеження щодо володіння зброєю. До закону 1938 року звільнення від цього мали лише посадовці центрального уряду, федеральних земель та працівники німецької залізниці Рейхсбан. Виробництво зброї та боєприпасів, як і раніше, вимагало дозволу, з умовою, що такі дозволи більше не видаватимуться жодній компанії, навіть частково належній євреям ; євреї не могли виробляти вогнепальну зброю чи боєприпаси або торгувати ними.

Згідно із законами 1928 та 1938 років, виробники та продавці зброї були зобов'язані вести облік покупців зброї із серійними номерами. Ці записи мали надаватися поліцейським органам для перевірки наприкінці кожного року.

Положення 1938 року про заборону володіння євреями зброєю, яке набуло чинності наступного дня після «Кришталевої ночі», "Nazi Weapons Law of November 11, 1938". Jpfo.org. Retrieved 3 January 2017. (11 November 1938) фактично позбавило всіх євреїв, які жили під нацистським правлінням, права володіти будь-якою зброєю, включаючи кийки, ножі, вогнепальну зброю та боєприпаси. Винятки були зроблені для євреїв та поляків, які були іноземними громадянами, згідно з §3 закону. Halbrook, Stephen P. (2000) "Nazi Firearms Law and the Disarming of the German Jews." Arizona Journal of International and Comparative Law, Vol 17. No. 3. p.528. До цього деякі поліцейські сили використовували вже існуюче положення про «надійність» для роззброєння євреїв на тій підставі, що «єврейське населення не можна вважати таким, що заслуговує на довіру». Harcourt, Bernard E (2004) "On the NRA, Adolf Hitler, Gun Registration, and the Nazi Gun Laws: Exploding the Culture Wars (A Call to Historians)" p 20-21.

Загалом, закони про зброю були фактично пом'якшені для німецьких громадян, які були лояльні до нацистського правління, та більш обмежувальні для євреїв.

Чинні закони Після 1945 року навіть німецьким поліцейським спочатку не дозволялося носити вогнепальну зброю. Приватне володіння вогнепальною зброєю було дозволено лише у 1956 році. Правовий статус, по суті, повернувся до Закону про вогнепальну зброю та боєприпаси 1928 року. Закон був ретельно переглянуто у 1972 році, коли було прийнято новий обмежувальний Федеральний закон про зброю () та набув чинності, частково як реакція на терор Фракції Червоної Армії.Police of North Rhine-Westphalia on History of German Weapons Law (german) Archived 2008-06-07 at the Wayback Machine Він був розроблений у Федеральному законі про зброю 2002 року та шляхом внесення поправок у 2008 та 2009 роках. Ці закони були результатом низки стрілянин у школах Ерфурта, Емсдеттена та Віннендена . Вони призвели до публічних дебатів, у яких провину покладали на різні елементи молодіжної культури та суспільства, включаючи насильницькі комп'ютерні ігри, телевізійні програми, рок-музику та приватне володіння зброєю.

Закон про зброю 2002 року збільшив вікові вимоги для ліцензованих мисливців та спортсменів-стрілків . Він також запровадив вимогу про психологічну оцінку для осіб віком до 25 років для підтвердження придатності для використання великокаліберної зброї.

Перша поправка набула чинності 1 квітня 2008 року. Метою цієї поправки було заборонити певні види зброї, такі як страйкбольні пістолети, електрошокери, імітації вогнепальної зброї () та ножі з лезами довжиною понад 12 см у громадських місцях. Їх все ще можна носити в запакованому вигляді та для професійного або церемоніального використання. Їх використання в приватних приміщеннях та непублічних місцях, таких як стрілецькі клуби, не обмежується.

Друга поправка набула чинності 17 липня 2009 року. Вона запровадила регулярні перевірки безпечного зберігання вогнепальної зброї місцевими відділами контролю за вогнепальною зброєю вдома у власників ліцензій. Також були посилені умови щодо постійної необхідності володіння зброєю. Проти закону було подано конституційну скаргу (), в якій стверджувалося, що закон порушує непорушність житла, гарантовану статтею 13 Конституції Німеччини.Presseerklärung der FvLW e.V. zur Verfassungsbeschwerde Archived July 27, 2010, at the Wayback Machine

Закон про зброю не поширюється на військове використання зброї в Бундесвері та поліцію німеччини. Посвідчення особи німецьких військовослужбовців та поліцейських містять умову, яка дозволяє їм носити зброю. Тим не менш, у армії видача зброї, а особливо боєприпасів, суворо контролюється.

У Німеччині заборонено володіння будь-якою вогнепальною зброєю з дульною енергією понад 7,5 Дж вимагає дійсної ліцензії на володіння вогнепальною зброєю для будь-якої конкретної зброї. Чинний Федеральний закон про передбачає дворівневий підхід до ліцензування вогнепальної зброї.

Закон про володіння глушниками відповідає вогнепальній зброї, для якої вони призначені; якщо вогнепальна зброя не потребує ліцензії, то й її глушник також не потребує.