Копальня Седдас-Моддіцціс (Seddas Moddizzis) – колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія, у гірничому районі Іглезіас (за чотири кілометра на південний захід від найбільшої в цьому районі копальні Монтепоні).
Є відомості, що перші гірничі роботи в районі майбутньої копальні провадили вже у часи пізанського домінування на Сардинії (тривало з кінця XII до початку XIV століть). В 1870-му права на ділянку Седдас-Моддіцціс отримала група підприємців, що спершу без особливого успіху намагались розробляти родовище на срібло (для району Іглезіас характерні поклади галеніту – руди свинцю з високим вмістом срібла, на які виявилась бідною Седдас-Моддіцціс).
В 1885-му керівником копальні став інженер Джорджо Аспроні, який до того кілька років очолював розташований за три десятки кілометрів північніше потужний рудник Монтевеккьо (у підсумку в 1905 – 1911 роках він сконцентрував у своїй власності всі акції рудника Седдас-Моддіцціс). На цей раз головну увагу звернули на мінерал цинку – каламін. В 1889 – 1893 роках спорудили гравіметричну збагачувальну фабрику, що переробляла отриману після первинного ручного сортування руду, а відходи скидала прямо у річку, яка впадала до розташованого неподалік болота Са-Маса. Отриманий на фабриці продукт відправляли на кальцинування (більші за розміром шматки породи споживала шахтна піч, а менші – обертова). Для вивозу продукції до фабрики підвели залізничну колію, а постачання необхідної води забезпечив водовід завдовжки 5 кілометрів. Вжиті заходи дозволили протягом всього кількох років виробити біля 100 тисяч тонн каламінового концентрату.
Розробка велась як відкритим, так і підземним способом, зокрема, зазначений вище обсяг продукції забезпечили кар’єри «Cicilloni» та «Belgrano» і штольня «Santa Barbara». З більш пізніх часів відомо про існування шахтного стовбуру «San Filippo».
У 1920-х роках для копальні почався непростий період, серед причин якого була нестача коштів для модернізації. Цього ж десятиліття перейшли на роботу лише з шахтними печами, що працювали на місцевому бурому вугіллі з високим вмістом сірки, забруднення якою кінцевого продукту знижувало його вартість. Проблеми посилились під час світової економічної кризи 1929 – 1933 років, при цьому уряд відмовив у виділенні допомоги Седдас-Моддіцціс, оскільки складений інспекторами звіт вказував на її вкрай незадовільний технічний стан, зокрема, безпеці у підземних виробітках приділялось мало уваги, лише декілька тунелів було обладнано коліями для відкочування вагонеток, а енергію для збагачувальної фабрики забезпечувала антикварна парова машина, історія якої почалась ще вісім десятків років тому на свинцевій шахті Гіббас.
В 1940-х роках нарешті вивели з експлуатації парове обладнання та провели електрифікацію збагачувальної фабрики. У цей же період остання отримала ділянку подрібнення та очистки природного пігменту – вохри, сировина для якої надходила як з самої копальні Седдас-Моддіцціс, так і від третіх осіб.
Джорджо Аспроні помер в 1936 році, а в 1950-му компанія Monteponi (власник згаданої вище головної копальні району) почала брати Седдас-Моддіцціс під контроль, скуповуючи її акції у спадкоємців Аспроні (остаточно цей процес завершився за 9 років). При цьому в 1952-му розпочали будівництво флотаційної збагачувальної фабрики, яка переробляла відходи гравіметричного збагачення та випускала як цинковий, так і свинцевий концентрати. Ще одним удосконаленням стало використання у внутрішніх виробітках електровозів, що доправляли руду до стовбуру «San Filippo».
В 1960-х роках рудники району Іглезіас почали потерпати від виснаження запасів на тлі падіння цін на метали. Як наслідок, реалізували проект з’єднання підземних виробіток різних копалень, що належали компанії Monteponi-Montevecchio (виникла унаслідок злиття в 1961 році), зі створенням системи тунелів для доставки руди на найбільш досконалу збагачувальну фабрику рудника Кампо-Пізано. На Седдас-Моддіцціс транспортний тунель починався у нижній частині стовбуру «San Filippo», при цьому можливо відзначити, що між Седдас-Моддіцціс та Кампо-Пізано лежать виробітки копалень Сан-Джорджіо та Кабіца. Наслідком проєкту стало закриття в 1963 році збагачувальної фабрики Седдас-Моддіцціс.
В 1971 – 1972 роках на Седдас-Моддіцціс облаштували систему відкачки води, яка дозволила узятись за розробку покладів у частині родовища, що знаходилась суттєво нижче рівня моря (можливо відзначити, що природній рівень підземних вод в південній частині району Іглезіас знаходився на позначці +70 метрів НРМ, але наприкінці XIX століття в межах комплексу Монтепоні спорудили дренажний тунель «Umberto I», який дозволив знизити зазначений рівень більш ніж на півсотні метрів). Занурювані насоси станції відкачували воду по вертикальній свердловині, прокладеній між рівнями -105 та -75 метрів НРМ. На останній позначці розмістили насосну станцію, що подавали воду наверх через стовбур «San Filippo».
Незважаючи на описані заходи з розвитку, криза у сардинській гірничодобувній промисловості продовжувалась. В 1971-му Monteponi-Montevecchio ліквідували, а її копальні перейшли до компанії Società ricerche gestione ristrutturazione miniere sarde (Sogersa), що переважно знаходилась під контролем державних AMMI та EMSA (хоча й мала певну участь приватного капіталу в особі компанії Montedison, яка раніше володіла Montevecchio). SOGERSA та її наступники поступово закривали нерентабельні рудники і до кінця ХХ століття всі копальні району Іглезіас закрились.L’EDUZIONE DELLE ACQUE NEL BACINO DEL METALLIFERO IGLESIENTE E CONSUMI ENERGETICI
Примітки