Копальня Небіда – колишній гірничовидобувний майданчик на італійському острові Сардинія, у гірничому районі Іглезіас.

Перші відомості про розробку рудних покладів в районі Небіда відносяться ще до початку XVII століття, а в 1865-му права на тутешнє свинцево-цинкове родовище отримав підприємець Просперо Крістін. В межах розробки на пляжі Фонтанамаре (за два кілометри на південь від родовища) спорудили першу в історії копальні збагачувальну фабрику, печі для кальцинування каламіну (мінерал цинку) та в 1867-му запустили власне свинцеплавильне виробництво (оскільки власники розташованої дещо північніше копальні Масуа відмовились провадити переробку ресурсу з Небіди). Призначена для переплавки сировина включала як отриману з копальні багату руду з вмістом свинцю до 30% (та кількома % цинку), так і проміжний концентрат збагачувальної фабрики. Відомо, що в 1867 – 1868 роках свинцеплавильне виробництво спожило 1343 тони сировини та 586 тонн коксу і виплавило 214 тонн свинцю.

У 1872 року суд передав майно збанкрутілого Просперо Крістіна компанії Geisser & Co., яка активізувала розробку жили Куккуру-Аспу та наступного року отримала подовження гірничої ліцензії, а в 1885-му власником рудника стала бельгійська компанія Società Anonima di Nebida. При цьому в якийсь момент в районі Каррочча (Carroccia, на самому родовища за три сотні метрів від скелястого узбережжя) спорудили нову збагачувальну фабрику та обертову піч для кальцинування каламіну. Що стосується свинцеплавильного виробництва Фонтанамаре, то воно працювало до 1889 року та закрилось через вичерпання жили Куккуру-Аспу (з якої й почалась розробка Небіда).

Високий рівень грунтових вод заважав вилученню руди нижньої частини родовища. В 1881 році для їх відкачування запустили насос, що використовував енергію вітру за допомогою складної системи на основі зубчастої передачі, але цей незвичний проєкт виявився невдалим через конструкційні недоліки та постійні поламки. Втім, того ж десятиліття на руднику Монтепоні (найбільша копальня району Іглезіас) спорудили великий дренажний тунель, що отримав назву на честь короля Умберто І та справив великий вплив на зниження рівня грунтових вод по всій південній частині гірничого району, включно з ділянкою копальні Небіда.

У 1897-му стала до ладу чергова збагачувальна фабрика Ламармора, зведена на узбережжі навпроти родовища. Руда за допомогою канатної дороги надходила на перевалочний майданчик, звідки спускалась по тунелю Куккуру-Аспу прямо до  Ламармора. Також комплекс включав печі для кальцинування та причальний комплекс, що дещо покращив логістичну складову – з самого початку розробки отриману продукцію вантажили на пляжі Фонтанамаре на вітрильні човни, які доправляли її до Карлофорте (на острові Сан-П’єтро біля південно-західного завершення Сардинії) для перевантаження на великі судна. Втім, причал Ламармора все ще не забезпечував по справжньому ефективної перевалки через зазвичай бурхливе море.

Перша світова війна та події по її завершенні спричинили для копальні серйозну кризу, яку, втім, вдалось подолати в першій половині 1920-х років завдяки електрифікації буріння, новим системам видобутку та транспортування руди. Свій вплив справило і зростання цін на світовому ринку металів. У 1930-х роках виробництво на Небіда досягнуло свого піку, при цьому розробка велась як підземним способом, так і з використанням кар’єру «Nicolay».

В 1947-му новим власником рудника стала компанія Società Anonima Piombo E Zinco (SAPEZ) – дочірня структура державної компанії Azienda Minerali Metallici Italiani (AMMI). В SAPEZ певну частку також ще мала бельгійська компанія Vieille Montagne, але в 1954-му SAPEZ була поглинута AMMI, що також викупила належні бельгійцям акції. Саме AMMI в 1950-х роках спорудила нову забагачувальну фабрику на основі технологією флотації, що нарешті прийшла на зміну гравіметричній системі Ламармора.

З 1968-го безпосереднім власником копальні виступала Ammi Sarda Spa (дочірня компанія AMMI) і того ж року почались роботи зі спорудження транспортного тунелю від Небіда до розташованого за кілька кілометрів північніше тунелю Орнелла, який кількома роками раніше спорудили між копальнями Аккуарезі та Масуа. По завершенні проєкту Небіда нарешті отримала доступ до повноцінного відвантажувального комплексу Порто-Флавія, який вже кілька десятиліть працював на Масуа.

Втім, ані покращення логістики, ані введення у той же період в розробку нової рудної жили Аліса не допомогли врятувати копальню Небіда, що закрилась між 1975 та 1680 роками (варто відзначити, що в 1970-х – 1980-х роках така ж доля спіткала більшість рудників районі Іглезіас, а до кінця ХХ століття закрились всі копальні).Dell’industria delle argentiere» Nuove ricerche sulle miniere nel MediterraneoLAVERIA LAMARMORA, NEBIDA Nuovi scenari tra arte, cultura e natura

Примітки