Хронологія космологічних теорій представляє хронологічний список основних віх розуміння людством походження й еволюції Всесвіту протягом понад двох останніх тисячоліть. Список охоплює теорії від перших космологічних теорій до сучасної фізичної космології.
Протягом тисячоліть дослідники вважали, що Сонячна система охоплює майже весь Всесвіт, і прогрес у знаннях про Всесвіт і Сонячну систему йшов здебільшого паралельно. Чітке розмежування між ними відбулось лише близько середини XVII століття.
Античність
XVI століття до н. е. – Месопотамська космологія уявляє Землю пласкою та круглою, оточеною космічним океаном. XV–XI століття до н. е. – «Рігведа» містить кілька космологічних гімнів, зокрема , яка описує походження Всесвіту з Хіраньягарбхи, або «Золотого Яйця»
XV—VI ст. до н. е. — Зороастрийська космологія описує творіння як прояв космічного конфлікту між буттям і небуттям, добром і злом, світлом і темрявою. VI ст. до н. е. — Вавилонська карта світу показує Землю, оточену космічним океаном, з сімома островами, розташованими навколо неї у формі семиконечної зірки. Тогочасна Біблійна космологія відображає такий самий погляд на плоску, круглу Землю, що плаває на воді під небесною твердю, до якой прикріплені зорі. VI-IV ст. до н. е. — Грецькі філософи принаймні з часів Анаксимандра обговорювали ідею великої або навіть нескінченної кількості світів. Демокрит детально обговорював, що ці світи відрізняються розмірами, наявністю й кількістю своїх сонць і супутників, і що вони піддаються руйнівним зіткненням. Також у цей період греки встановили, що Земля є сферичною, а не плоскою. VI ст. до н. е. — Анаксимандр запропонував механічну, неміфологічну модель світу: Земля розташована в центрі Всесвіту й ні на що не спирається. За Анаксимандром форма Землі — циліндр з висотою, рівною одній третині діаметра. Плоска основа утворює населений світ, оточений круглим океаном. Анаксимандр вважав Сонце величезним об'єктом (більшим, ніж півострів Пелопоннес), і, відповідно, усвідомлював, наскільки далеко воно може бути від Землі. У його системі небесні тіла оберталися на різних відстанях від Землі. Спочатку, після розділення тепла й холоду, з'явився шар вогню, який оточував Землю, як кора на дереві. Цей шар розпався, сформувавши решту Всесвіту. Він нагадував систему порожніх концентричних колес з дірочками, подібними до флейти. Отже, Сонце було вогнем, який можна було побачити через діру розміром з Землю на найдаленішому колесі, і затемнення відповіло покриттю цієї діри. Диаметр сонячного колеса був в 27 або 28 разів більший за діаметр Землі, а діаметр місячного колеса, чий вогонь був менш інтенсивний, — у 18 або 19 разів. Його діра могла змінювати форму, що пояснювало фази Місяця. Зорі і планети, розташовані ближче, слідують тій самій моделі. V ст. до н. е. — Парменід першим серед греків вважав, що Земля сферична й розташована в центрі Всесвіту. V ст. до н. е. — Піфагорійці, зокрема Філолай, вважали, що рух планет викликаний невидимим «вогнем» у центрі Всесвіту (не Сонцем), який їх підживлює, а Сонце і Земля обертаються навколо Центрального Огню на різних відстанях. Населений край Землі завжди протилежний Центральному Огню, що робить його невидимим для людей. Вони також стверджували, що Місяць і планети обертаються навколо Землі. У цій моделі Земля одночасно обертається навколо своєї осі й навколо зовнішньої точки (але не Сонця), так що, строго кажучи, ця модель не є геоцентричною. Через захоплення числом 10 (досконалий номер для піфагорійців), вони також додали десяте «приховане тіло», Антиземлю, з протилежного боку від невидимого Центрального Вогню і тому також невидиму з Землі. IV ст. до н. е. — Платон у діалозі стверджував «Тімей», що кола та сфери є головною формою у Всесвіті, що Земля знаходиться в центрі Всесвіту й навколо неї обертаються (у порядку збільшення відстані) Місяць, Сонце, Венера, Меркурій, Марс, Юпітер, Сатурн, і, нарешті, нерухомі зорі, розташовані на небесній сфері. У космогонії Платона деміург дав первенство руху Сховності і залишив його нерозділим; але він розділив рух Різниці на шість частин, щоб мати сім нерівних кола. Він наказав цим кружкам рухатися в протилежних напрямках, три з них з однаковими швидкістю, інші з нерівними швидкістю. Ці круги є орбітами небесних тіл: три, що рухаються на однакових швидкостях, — це Сонце, Венера і Меркурій, а чотири, що рухають на нерівних швидкостях — це Місяць, Марс, Юпітер і Сатурн. Складна модель цих рухів, безумовно, повторюється знову після періоду, який називається «повністю» або «досконалим» роком. Однак інші, такі як Філолас і Хицетас, відкинули геоцентризм. IV ст. до н. е. Еудокс Кнідос розробив геометрично-математичну модель руху планет, перший відомий зусилля в цьому сенсі, заснований на (концептуальних) концентричних сферах, зосереджених на Землі. Щоб пояснити складності руху планет разом з сонячним і місячним, Еудокс вважав, що вони рухаються так, як якщо б вони були приєднані до ряду концентричних, невидимих сфер, кожен з них обертається навколо своєї власної і різних осі і в різних темпах. Його модель мала двадцять сім гомоцентричних сфер з кожною сферою, що пояснює тип спостережимого руху для кожного небесного об'єкта. Еудокс підкреслив, що це чисто математичний конструктор моделі в тому сенсі, що сфери кожного небесного тіла не існують, він просто показує можливі позиції тіл. Його модель була пізніше витончена і розширена Каліппіс.
IV ст. до н. е. — Аристотель слідує за платоновим Всесвітом, що зосереджений на Землі, в якому Земля стаціонарна, а космос (або всесвіт) кінцевий у обсязі, але нескінченний у часі. Він стверджував, що Земля є сферичною, використовуючи Місячні затемнення і інші спостереження. Аристотель прийняв і розширив ще більше попередню модель Еудокса і Каліппа, але вважаючи, що сфери були матеріальними і кристалічними. Аристотель також спробував визначити, чи рухається Земля і прийшов до висновку, що всі небесні тіла падають до Землі природним тенденцією, і оскільки Земля є центром цієї тенденції, вона стаціонарна. Платон, здається, незначно стверджував, що у Всесвіту був початок, але Аристотель і інші тлумачили його слова інакше. IV ст. до н. е. — «Де Мундо» — П'ять елементів, розташованих в сферах в п'яти регіонах, менш яких в кожному випадку оточені більшим — тобто земля оточена водою, вода повітрям, повітря вогню і вогном ефіром — складають весь Всесвіт. IV ст. до н. е. — Гераклид Понтикус вважається першим греком, який запропонував, що Земля обертається на своїй осі, з заходу на схід, раз на 24 години, суперечиючи вчителям Аристотеля. Сімпліциус каже, що Гераклид запропонував, що нерегулярні рухи планет можна пояснити, якщо Земля рухається, поки Сонце залишається непокріпленим, але ці твердження суперечать. III століття до н. е. — Арістарх Самоський пропонує Всесвіт, зосереджений на Сонці, і обертання Землі в своїй осі. Він також надає докази своєї теорії з власних спостережень. III століття до н. е. — Архімед у своєму есе «Сідкий розрахунк» оцінив, що діаметр космосу є еквівалентним у стадії тому, що в сучасні часи називають двома світловими роками, якщо теорії Арістарха були правильними. II століття до н. е. — Селевк Селеукийський детально розповів про геліоцентрову всесвіт Арістарха, використовуючи феномен приливів для пояснення геліоцентризму. Селевк був першим, хто довев геліоцентрову систему через розсуд. Аргументи Селеука за геліоцентричну космологію, ймовірно, були пов'язані з явищем приливів. За словами Страбо (1.1.9), Селевка був першим, хто заявив, що приплив обумовлені притягненням Місяця, і що висота приливів залежить від положення Місяця відносно Сонця. Альтернативно, він може довести геліоцентричность, визначивши для неї константи геометричної моделі. II ст. до н. е. — Аполоній Пергий показує еквівалентність двох описів очевидних ретроградних планетних рухів (запустивши геоцентричну модель), один з використанням ексцентричних і інший деферентів і епіцикл. Останнє буде ключовою характеристикою для майбутніх моделей. Епіцикл описується як невеличка орбіта в рамках більшої, яка називається деферентом: оскільки планета обертається навколо Землі, вона також обертає оригінальну орбіту, тому її траектория нагадує криву, відому як епітрохоїд. Це може пояснити, як планета рухається, як бачимо з Землі. II ст. до н. е. — Ератостена визначив, що радіус Землі становить близько 6400 км. II ст. до н. е. — Гіппарх використовує параллекс, щоб визначити, що відстань до Місяця становить приблизно 380 000 км. Робота Гіппарха про систему Земля-Месяц була настільки точною, що він міг передбачити сонячні і місячні затемнення на наступні шість століть. Також він відкриває прецесія рівноденні і складе зоряний каталог з близько 850 записів. II ст. до н. е. — III ст. н. е.- У індуїстській космології Манусміриті (1.67-80) і Пурани описують час як циклічний, з новою Всесвіт (планетами і життям), створеним Брахмою кожні 8,64 мільярди років. Всесвіт створюється, підтримується і знищується протягом періоду кальпа (день Брахми), який триває 4,32 мільярда років, і за ним йде період пралайа (ночі) часткового розпаду, який має таку ж тривалість. У деяких Пуранах (наприклад, Бхагавата Пурана) описується більший цикл часу, де матерія (махат-tattva або універсальна утроба) створюється з первинної матерії (Пракрити) і корінної матерії («Прадахана») кожні 622,08 трильйона років, з якої народився BrahmaBrahmaБрахма. Елементи Всесвіту створюються, використовуються Брахма і повністю розчиняються в період маха-калпа (життя Брахми; 100 з його 360-денних років), що триває 311,04 трильйона років, що містить 36 000 кальпа (день) і пралайа (ночі), і за ним йде період маха — пралайа, який повністю розчивається на рівні тривалості. У текстах також говориться про безліч світів або всесвітів. II ст. н. е. — Птолемеї запропонував Всесвіт, зосереджений на Землі, з Сонцем, Місяцем і видими планетами, що обертаються навколо Землі. Засновуючись на епіциклах Аполлона, він розраховує позиції, орбіти і позиційні рівняння небесних тіл разом з приборами для вимірювання цих величин. Птолемей підкреслив, що рух епіцикла не стосується Сонця. Його головним внеском в модель були рівномірний точки. Він також перерасподілив небесні сфери в інший порядок, ніж Платон (з Землі на зовні): Місяць, Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн і фіксовані зорі, слідуючи довгій астрологічній традиції і зменшуючим обертовим періодам. Його книга «Альмагест», яка також каталогізувала 1022 зорі та інші астрономічний об'єкти (в основному засновані на Гіппархії), залишалася найбільш авторитетним текстом з астрономії і найбільшим астрономічним каталогом аж до 17 століття.
Середньовіччя
II–V століття – Джайнська космологія розглядає локу, або всесвіт, як нестворену сутність, що існує з нескінченності, форма всесвіту подібна до людини, що стоїть з розставленими ногами та рукою, покладеною на талію. Цей Всесвіт, згідно з джайнізмом, широкий зверху, вузький посередині та знову стає широким внизу. V століття (або раніше) — У буддійських текстах йдеться про «сотні тисяч мільярдів, незліченну кількість, незліченну кількість, безмежну кількість, незрівнянно, незліченно, невимовно, незбагненно, незмірно, незрозуміло багато світів» на сході та «нескінченні світи в десяти напрямках». V століття Ар'ябхата пише трактат про рух планет, Сонця, Місяця та зір. Ар'ябхата висуває теорію обертання Землі навколо власної осі та пояснює, що день і ніч зумовлені добовим обертанням Землі. Він моделює геоцентричний Всесвіт, у якому Сонце, Місяць і планети рухаються по кругових та ексцентричних орбітах з епіциклами. V століття — Єврейський Талмуд наводить аргументи на користь теорії скінченного Всесвіту разом із поясненнями.
V століття — Марціан Капелла описує модифіковану геоцентричну модель, в якій Земля перебуває в стані спокою в центрі Всесвіту та обертається навколо Місяця, Сонця, трьох планет і зір, тоді як Меркурій і Венера обертаються навколо Сонця, всі оточені сферою нерухомих зір.