Ба́лки — історичне передмістя Снятина Івано-Франківської області, яке існувало з 1571 року і до середини XX століття в його східній частині. Передмістя утворилося як окреме поселення, через яке протікав потік із сусіднього села Потічок, який впадає у річку Прут і живив низку місцевих млинів та підприємств. Балки були важливою господарською й ремісничою частиною Снятина — тут діяли млини, цегельні заводи, крамарські майстерні та інші ремісничі заклади, які обслуговували населення міста й регіону.
Передмістя відігравало значну роль у політичному й громадському житті краю на початку XX століття. Це було місце проведення січових свят і зборів, що свідчило про активність місцевої громади у формуванні українського національного руху. Унаслідок розширення міської забудови після Другої світової війни Балки були поступово поглинуті містом і перестали існувати як окремий населений пункт.
Географія Передмістя Балки лежало в західній частині Снятина. Через цю місцевість протікав потік, який брав початок із сусіднього села Потічок і впадав у річку Прут. Цей потік живив водою численні місцеві млини та проходив повз міську різницю, а також на північ за «цісарською дорогою», яка вела зі Снятина в Буковину, аж до села Кулачина.
Саме крізь Балки пролягала основна артерія, що з’єднувала Снятин із Буковиною та Чернівцями, фактично інтегруючи передмістя у загальнодержавну логістичну мережу Австрійської імперії. Ця ділянка не лише забезпечувала пожвавлення торгівлі та міських комунікацій, але й з часом стала символом урбаністичного розвитку краю, хоча місцеві політичні перипетії — зокрема спроби перейменування шляху на честь бургомістра Нємческого — на довгий час затьмарили її первісну назву в пам’яті містян. На цій території, ймовірно, була одна з перших січей по завалівській традиції. Назва За версією Василя Харитона, Балки були хутором між Снятином та Кулачином. Назва на його думку походила від місцевості, де знаходилось русло висохшої ріки (балка). Ще одним походженням назви дослідник вважає особі назви Балко, Балько, Балтазар або Баложир. За версією М. Габорака, назва хутора походить від українського апелятива «балка» і утворена способом плюралізації та онімізації, що відображає особливості рельєфу місцевості.
Історія
Опис передмістя Засноване в 1571 році як село, згодом Балки стали активною промисловою та громадською зоною Снятина. В середні віки поблизу Балок розташовувались оборонні вали як частина снятинських міських укріплень. З XIX ст. на Балках функціонували дві школи, два млини, дві цегельні, були два ковалі, а також численні ремісники: кушніри, шевці та броварі. Дослідниця Івашків зауважує, що на цегельнях на Балках працювало близько 30 робітників. Передмістя відоме активною участю в «січових» походах: тут часто формувалися січові дружини з навколишніх сіл — Вовчківців, Тулови, Завалля та інших — перед їхнім вимаршем через Снятин. Місцеве населення мало характерний національний одяг, який відрізнявся від традицій інших сіл. Чоловіки носили різнокольорові каптани, звані «брушляками», з короткими рукавами, під якими звисали широкі рукави сорочок, а також широкі штани, що носили поверх взуття.
За даними Ксаверія Мрочка, в 1893 році у передмісті Снятина Балки проживало 1872 особи. На Балках в 1860-х було побудовано броварню, яка виробляла 10 тисяч гектолітрів на рік. Через те, що броварню було зруйновано в ході боїв за Снятин в 1914 році, її більше не відбудовували. Тут діяли дві цегельні (зокрема, цегельня Станкевича та цегельня жида Сруля), які забезпечували будівельними матеріалами державні та міські потреби. У період урядування бургомістра Титуса Немчевського (1892—1910) на території передмістя Балки, вздовж потоку по дорозі на Різню, у 1894 році звели бойню. Контролював забій худоби ветеринарний лікар: спочатку поляк Стефан Янович, а з 1900 року — українець Володимир Добрянський, що мешкав на вулиці Головній вище бойні. Всі, хто бажав продавати м'ясо, мусили отримати дозвіл саме від цього лікаря.
Січовий рух Окрім господарського значення, передмістя відігравало помітну роль у політичному та культурному житті регіону на початку XX століття. Тут часто проводилися значні громадські збори та віча. До прикладу, 31 липня 1904 року у Снятині на передмісті Балки відбулося повітове січове свято. Віче проводили письменник Василь Стефаник та керівники січового руху Кирило Трильовський і Іван Дутчак. Народні збори завершилися виконанням патріотичних козацьких і січових пісень. Після урочистостей учасники святкування вирушили пішою ходою з Балок до сусіднього села Микулинці. На широкому лузі відбулися музичні виступи та спів хору міста Снятин, а також показові виступи осередків «Січі» з Покуття та прилеглих сіл — Залуччя, Джурова, Тростянця, Іллінець, Микулинець та інших. Міська влада намагалася обмежити святкування: заборонялося носити січові відзнаки, мати при собі бойові атрибути, зокрема топірці. Поліція ще на в'їзді до Снятина вилучила «23 одиниці цієї зброї» у представників «Січі» з села Устя Снятинського повіту.
12 липня 1912 року у Снятині відбулося «Шосте січове свято». Святкування, як і попередні заходи, розпочалося з урочистої ходи через передмістя Балки. Очолив похід наказний отаман свята Микола Корж із січовою булавою в руці. Ліворуч від нього їхав Кирило Трильовський у січовому однострої з топірцем, праворуч — командант січових вправ Дмитро Федасюк. Для цього свята К. Трильовський замовив у Відні прапор, на якому в центрі була жовта восьмикінчаста січова зоря, а під нею — руки, що тримали серп. Колону очолював кінний хорунжий, який ніс хоругву. На Балках відбувалися показові фізичні вправи січових осередків Покуття, звучали патріотичні пісні та промови.
Серед гостей були представники польських і чеських партій, делегати чеських і словацьких молодіжних товариств «Сокіл». Особливу увагу привернув делегат «Просвіти» з села Мануйлівка Катеринославської губернії Федір Сторубель, який прибув із Запоріжжя у традиційному козацькому одязі. Згодом він став активним пропагандистом січової ідеї на Наддніпрянщині. Звернення до козацьких традицій відображалося у численних січових піснях. Кирило Трильовський, під псевдонімом Клим Обух, написав першу січову пісню-марш «Гей, там на горі Січ іде», а також низку інших популярних творів: «На улиці сурма грає», «Ой зацвила черемшина…», «Про Січ славну — Запороже…», «Гой, Чорногора зраділа!..». Його твори відзначалися маршовим ритмом та героїчним піднесенням, що імпонувало учасникам руху. У підготовці до шостого січового свята у липні 1912 року взяли активну участь представники Снятинської секції на УСС, де секретарем був Василь Порайко (співорганізатор свята) та майбутній герой битви за Маківку Юліан Гоїв.
Товариство «Луг» Опісля згортання січового руху, з середини 1920-х років тут діяв осередок товариства «Луг». Через стрімке зростання популярності товариства, у 1927 році староство Снятинського повіту розпустило низку місцевих осередків товариства «Луг», серед них і «Луг» на Балках у Снятині. Розв’язання осередку супроводжувалося забороною проводити щоденні пожежно-рятувальні курси, що діяли при «Лугу» на Балках. За офіційним поясненням влади, причиною закриття стали «політикування» та «нестача власного пожежного приладдя», що, за свідченнями місцевої громади, не відповідало реальному стану речей. Попри заборону, «Луг» у Снятині-Балках залишався одним з найбільш активних пожежних загонів у повіті. Під час пожеж у місті саме «луговики» прибували на місце події першими, часто раніше за державну «Страж пожарну». Це викликало напруження між українськими громадськими структурами та повітовими властями, які намагалися замінити «Луги» польськими контрольованими пожежними дружинами. Закриття «Лугу» на Балках стало частиною ширшої політики згортання українських молодіжних і громадських організацій у Снятинському повіті, що викликало суспільний спротив та критику з боку місцевих активістів.
Культурний і громадський актив Балок у міжвоєння Культурно-освітнє життя на Балках розвивалося незалежно від міських установ Снятина. Тут діяла власна читальня «Січ» та невелика бібліотека. Серед відомих діячів читальні Михайло Бажанський згадував Миколу Остафійчука. Відомі міщани Балок: родини Дзюбанюків, Керницьких, Александруків, Куравських, Матеїків, а також Микола Якимець, Садовий, Трач, Камади, Гончарики та інші.
На початку XX століття на Балках організовано осередок «Сокіл» та створено молодіжний хор. Значний внесок у розвиток освіти зробив директор школи Михайло Керницький, який завдяки послідовності та витривалості досяг помітного прогресу у шкільництві. Навіть у складні воєнні часи він підтримував роботу школи на належному рівні. У цій родині виросли діти Михайла Керницького: адвокат Тарас, лікар Роман та доньки Марта і Любов. У домі стрийка виховувався також Омелян Керницький, який згодом емігрував до Канади. Серед інших культурних діячів і педагогів Михайло Бажанський називав родину Петрівських — Миколу та його дружину Анну з Керницьких, які мали двох доньок, Зірку та Тамару, а також Ольгу Гоїв, яка після закінчення вчительської семінарії в Перемишлі у 1900-х роках постійно навчала дітей української мови та культури як у школі, так і в приватних домах.
Важливу роль у вихованні молоді відігравали також учитель релігії Михайло Фелицький та інші педагоги, включно з поляками, які, хоча й акцентували польську культуру, сприяли загальній освіті. На Балках проживали також родини Білоусів, які були активні в культурно-освітній діяльності Снятина та Балок, але через сімейні обставини не змогли продовжити свою роботу. У 1925 році колишнього вчителя й вояка Української Галицької Армії убив польський прикордонник. Уздовж головної дороги та поблизу потоку, де відбувалися обряди освячення води на Йордан, працювали два ковалі: Ісидор Симуляк та Нерпас із сином Мунею. У новіших часах тут діяла кооператива «Злука», розташована біля школи, неподалік будинку Лаврентовича. Це була інша організація, ніж кооператива в домі родини Добрянських.
В 1921 році жителі Балок Микола Бордун і Микола Грещук стали одними із 39-ти нових учасників на правах членів-добродіїв Українського Горожанського комітету у Львові. Під час вступу вони оплатили членський внесок у розмірі 1000 марок польських.
В 1930-х жителі Балок стали жертвами афер фіктивного лікаря з Косівського повіту. Власне у газеті «Діло» снятинський лікар Іван Подюк в статті від 25 жовтня 1933 року стверджував, що Василь Сайнюк відомий як «кобацький доктор», нібито здійснював свої «лікувальні» практики у снятинськім передмісті Балки. Там він за два дні, як повідомляли свідки, отримав близько 700 золотих за оглядини і «лікування» тяжкохворих пацієнтів. Цей епізод ілюструє, що діяльність знахаря виходила за межі його села і охоплювала сусідні передмістя, де тяжкохворі люди, переважно зі Снятина, шукали допомоги. Перша радянська окупація (1939 — 1941) Після приходу в Снятин радянської влади восени 1939 року, у лютому 1940 року на території Балок розпочалася хвиля радянських арештів, спрямованих проти місцевого громадського та націоналістичного середовища. Серед перших заарештованих були директор школи Микола Петрівський, станичний ОУН Адам Опарук, брати Дмитро та Ілля Ткачуки, Михайло Садовий, Костик Керницький, Василь Радевич, які належали до товариства «Сокіл», а також Іван Баб’юк, Микола Гуцуляк, Микола Фрондзей та інші мешканці передмістя.