Зовнішня політика НДР була визначена її тісною орієнтацією зі Східним блоком. Протягом усього свого існування її найважливішим партнером у зовнішній політиці був Радянський Союз (СРСР), який функціонував як держава-захисниця та найважливіший торговельний та економічний партнер, що призвело до того, що НДР називали державою-сателітом. Через такі організації, як Варшавський договір та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), НДР залишалася тісно інтегрованою з іншими соціалістичними державами. Хоча НДР була відносно ізольованою поза комуністичним світом протягом перших двох десятиліть через доктрину Гальштейна Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), зближення з ФРН за нової «Східної політики» канцлера Віллі Брандта у 1970-х роках стало поворотним моментом у зовнішніх відносинах НДР. Унаслідок цього НДР здобула міжнародний статус і встановила дипломатичні відносини майже зі 130 країнами. Хоча марксистсько-ленінська державна ідеологія відігравала значну роль у зовнішній політиці та риториці керівництва НДР — що проявлялося в її тісних зв'язках з братніми соціалістичними державами та підтримці антизахідних повстанських рухів у країнах третього світу, зовнішня політика формувалася також під впливом власних економічних і політичних інтересів. Починаючи з 1970-х років, НДР дедалі більше емансипувалася від Радянського Союзу та проводила незалежну політику щодо Німеччини, оскільки кредити із Заходу ставали життєво необхідними для економіки країни. У 1980-х роках Еріх Хонеккер відмовився проводити реформи, що спричинило відчуження НДР від СРСР за Михайла Горбачова. Після революцій 1989 року (Revolutionen von 1989) стався остаточний крах Східного блоку (Ostblock) та відбулося об’єднання Німеччини (Deutsche Wiedervereinigung), що поклало край періоду самостійної зовнішньої політики НДР.

Основи зовнішньої політики Через значну залежність від Радянського Союзу (Sowjetunion) суверенітет НДР був обмежений, а її можливості у зовнішньополітичному маневруванні — істотно звужені. У межах доктрини Брежнєва, Радянський Союз залишав за собою право втручатися у країни свого впливу, якщо вони надто відхилялися від визначеного ним політичного курсу. Так, СРСР здійснив військове втручання в Угорщині в 1956 році та Чехословаччини в 1968 році, вважаючи свої інтереси під загрозою. Від цієї доктрини відмовилися лише за керівництва Михайла Горбачова у 1980-х роках.

Зовнішня політика НДР орієнтувалася на принципи марксизму-ленінізму (Marxismus-Leninismus). Основним ідеологічним пріоритетом була міжнародна солідарність з іншими соціалістичними державами та рухами. Відповідно, у зовнішній політиці розрізняли відносини з соціалістичними державами, капіталістичними західними державами та країнами неприєднаними державами («третій світ»). Відповідно до державної ідеології, зовнішня політика мала сприяти всесвітньому будівництву соціалізму та здійсненню світової революції. Для досягнення цих цілей НДР тісно співпрацювала з країнами «соціалістичної світової системи». Для встановлення глобального « безкласового суспільства » використовувалися як мирні, так і підривні методи. До мирних належали фінансування комуністичних партій за кордоном, технічна та економічна допомога союзним державам. До підривних методів входили політична й військова підтримка збройних рухів, а також діяльність служби зовнішньої розвідки — Головного управління АМіністерства державної безпеки (Штазі ). Оскільки потенційне початок Третьої світової війни становило екзистенційну загрозу для НДР, яка розташовувалася безпосередньо на кордоні між Сходом і Заходом, вона намагалася відігравати конструктивну роль у міжнародних переговорах щодо роззброєння та підтримки миру у світі. Таким чином, НДР започаткувала ініціативи щодо роззброєння для створення зон, вільних від хімічної та ядерної зброї, у безпосередній близькості від неї.

Існувала певна напруженість між ідеологічними основними цілями та переслідуванням власних інтересів. Зокрема, відносини з Федеративною Республікою Німеччини (BRD) сприймалися керівництвом НДР як питання престижу, тому воно намагалося вносити власні акценти у міжнімецькі відносини. Водночас у відносинах із ФРН існували й чіткі власні економічні інтереси. Тому в 1970-х і 1980-х роках НДР була готова нехтувати відносинами із соціалістичним табором, коли підписувала двосторонні угоди з Федеративною Республікою всупереч волі Радянського Союзу.

Інституції та органи зовнішньої політики На початку свого існування зовнішня політика НДР, якщо вона взагалі існувала, перебувала під домінуючим впливом Радянського Союзу. Радянська контрольна комісія діяла як наглядовий орган до 1955 року. Після здобуття НДР формального суверенітету в Східному Берліні залишилося радянське посольство, яке через КДБ контролювало політику НДР та звітувало до Москви.

Міністерство закордонних справ (MfAA) було відповідальним за здійснення зовнішніх відносин. У державній зовнішній політиці також певну роль відігравали Міністерство внутрішньонімецької торгівлі, зовнішньої торгівлі та матеріального постачання, а також Міністерство національної оборони (MfNV). Державна рада відповідальною за підписання міжнародних договорів, доки її зовнішньополітичні повноваження не були значною мірою передані Раді міністрів згідно з Конституцією НДР 1974 року. Рішення з усіх питань зовнішньої політики, як і у внутрішній політиці, ухвалювала Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), яка, як правляча партія без поділу влади, домінувала в політичній системі. Через високу вагу правлячих партій у соціалістичних державах значну роль на неформальному рівні відігравали також відносини SED з іншими соціалістичними правлячими партіями — поряд з «офіційними» двосторонніми державними відносинами. Це називали також «замісною зовнішньою політикою».

Під керівництвом Еріха Хонеккера зовнішньополітичні повноваження дедалі більше концентрувалися у його власних руках. За словами Франка-Йоахіма Геррманна, ця сфера була для нього «справою серця», і Хонеккер отримував задоволення від можливості самопрезентації.

У НДР існували численні «товариства дружби» для підтримання відносин із окремими державами, які у 1961 році були об’єднані в надорганізацію Ліга дружби між народами. Особливо до міжнародного визнання НДР ці організації відігравали важливу роль.

НДР також активно здійснювала зовнішню пропаганду, На партійному рівні за це відповідала Відділ закордонної інформації, пропаганди й агітації Центрального Комітету, а на державному рівні — Міністерство закордонних справ (MfAA). Через Раду миру НДР здійснювала вплив на проникнуту комуністами Всесвітню раду миру та Міжнародний рух за мир. Через міжсуспільні організації та власні спецслужби НДР підтримувала контакти з Комуністичною партією Німеччини (КПН) до її заборони у 1956 році, а також із західнонімецьким студентським рухом. Вона також намагалася інфільтрувати уряд ФРН; зокрема, викриття шпигуна НДР Ґюнтера Гійома під час «справі Гійома» 1974 року призвело до падіння уряду Віллі Брандта.

Історія

Передумови (1945–1949) НДР виникла з радянської окупаційної зони як наслідок поділу Німеччини після Другої світової війни, коли Радянський Союз почав формувати власну суспільну систему на окупованих територіях Німеччини. Йосип Сталін доручив німецькому комуністу у вигнанні Вальтеру Ульбріхту та його групі Ульбріхта створити нові державні структури. У 1946 році радянська влада також контролювала об'єднання Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Комуністичною партією Німеччини (КПН) у нову Соціалістичну єдину партію Німеччини(СЄПН). Після завершення об’єднання Ульбріхт, виконуючи наказ Сталіна, провів внутрішні чистки проти залишків Соціал-демократичного крила. Зрештою, він був винагороджений радянською владою посадою провідного політика в Німецькій Демократичній Республіці (НДР), проголошеній у 1949 році після провалу спроб порозуміння між Сходом і Заходом та початку Холодної війни.

Ранні роки НДР (1949–1961)

Після свого заснування НДР залишалася тісно пов’язаною з Радянським Союзом через вступ до Ради економічної взаємодопомоги (Rat für gegenseitige Wirtschaftshilfe, РЕВ) і спершу фактично слугувала розмінною картою у можливих переговорах про нейтралітет об’єднаної Німеччини.

У 1952 році федеральний канцлер ФРН Конрад Аденауер та західні союзники відхилили пропозиції щодо возз’єднання, викладені в так званих Stalin-Noten («Сталінських нотах»), оскільки Захід не довіряв Сталіну.

Унаслідок цього НДР прискорила соціалістичне будівництво, а повстання 17 червня 1953 року було придушене радянськими військами.

25 березня 1954 року радянський уряд оголосив про визнання суверенітету НДР, яка відтоді мала «на власний розсуд вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи». Проте вона залишалася тісно інтегрованою у східний блок через Варшавський договір, створений у 1955 році. Це обмежувало зовнішньополітичний суверенітет держав-учасниць і прив’язувало НДР до Радянського Союзу у військовому та безпековому плані.

У 1955 році Федеративна Республіка Німеччина запровадила доктрину доктрину Гальштейна, яка трактувала встановлення дипломатичних відносин будь-якої держави з НДР як «недружній акт» і відповідно карала це розривом дипломатичних відносин. Метою ФРН було запобігти міжнародному визнанню існування двох німецьких держав.

У результаті дипломатичні контакти НДР обмежувалися переважно соціалістичними країнами та окремими державами Третього світу, оскільки більшість держав віддавали перевагу відносинам з ФРН.

Серед успіхів НДР були встановлення дипломатичних відносин з Югославією (1957), що спричинило відповідний розрив відносин ФРН з Югославією, а також розширення економічної співпраці з країнами Третього світу.

Підлегла роль НДР щодо Радянського Союзу під час Берлінської кризи (1958) та під час закриття внутрішньонімецького кордону за наказом Микити Хрущова (1961) році демонструвала тривале домінування СРСР над зовнішньою політикою НДР у цей період.

Професіоналізація зовнішньої політики та зусилля щодо здобуття міжнародного визнання (1962–1968)

У 1960-х роках у НДР відбулося розширення апарату зовнішньої політики та професіоналізація дипломатичної діяльності, яка ще з другої половини 1950-х років набувала дедалі більшого значення для молодої держави. За кордоном активніше створювали торговельні представництва та торгово-промислові палати як заміну офіційним дипломатичним посольствам, відкриття яких блокувала Hallstein-Doktrin («доктрина Гальштейна») Федеративної Республіки Німеччина.

Орієнтація НДР на Радянський Союз була знову підтверджена 1964 року підписанням Vertrag über Freundschaft, Zusammenarbeit und gegenseitigen Beistand («Договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу»).

Домагатися міжнародного визнання НДР намагалася через Freundschaftsgesellschaften («товариства дружби»), які в багатьох країнах фактично виконували роль лобістів дипломатичного визнання НДР.

Втім, усередині соціалістичного табору виникли конфлікти: встановлення Народною Республікою Румунія дипломатичних відносин з ФРН у 1967 році спричинило напруження між керівництвом СЄПН та румунською партійною верхівкою.

У відповідь держави Варшавського договору ухвалили Ulbricht-Doktrin («доктрину Ульбріхта»), яка дозволяла країнам Варшавського пакту нормалізувати відносини з ФРН лише за умови, що ФРН визнає «існуючі кордони та існування двох німецьких держав ».

Спроби запровадити реформаторський комунізм або«Sozialismus mit menschlichem Antlitz» («соціалізм з людським обличчям»)» під час Празької весни були догматично засуджені керівництвом НДР і сприймалися як загроза.

НДР опосередковано підтримала військове придушення чехословацького реформаторського руху, забезпечивши постачання для військ Warschauer Paktes («Варшавського договору»). Після цього Східна Німеччина повністю підтримала проголошену Леонідом Брежнєвим Breschnew-Doktrin («доктрину Брежнєва»).

Зближення з Федеративною Республікою Німеччина (1969–1974)