«Під золотим орлом» або «Недоспівана пісня» — п'єса, трагедія на 4-х діях українського драматурга Ярослава Галана, написана 1947 року. Присвячена темі повернення додому радянських громадян, переміщених осіб на території Західної Німеччини після Другої світової війни.
Сюжет 1946 рік. Події відбуваються в одному з таборів для переміщених осіб у Західній Німеччині, в зоні американської окупації. Серед інтернованих громадян СРСР – колишніх остарбайтерів та військовополонених – розгортається рух за репатріацію, який очолює колишній радянський моряк Андрій Макаров. Йому намагаються перешкодити представники окупаційної адміністрації. Відповідно до їхнього плану, у майбутньому переміщені особи мають увійти до складу армії для нападу на Радянський Союз.
Щоб зірвати плани моряка, комендант міста майор Петерсон намагається залякати його за допомогою українських націоналістів Бєліна та Цуповича. Петерсон впевнений у вірності "біологічного закону": для порятунку свого життя людина здатна на все.
Макаров побоюється за долю коханої дівчини — українки Ганни Робчук, але продовжує боротися. Моряк складає список охочих повернутися на батьківщину, і ризикуючи життям самостійно береться доставити його до радянської дипломатичної місії. Ганна дізнається, що у таборі йдуть обшуки, і вирішує зберегти список. У результаті список потрапляє до рук американців, і вони з подивом дізнаються, що серед 893 осіб там майже всі, кого вони успішно завербували.
Окупаційній адміністрації не вдається залякати Макарова. Тоді Бєлін вбиває Ганну Робчук і краде її речі. Частину речей підкидають моряку, щоб звинуватити його у вбивстві. Противники пропонують йому відмовитися від планів повернення на батьківщину замість збереження життя та репутації, але Андрій Макаров відмовляється.
Американська журналістка Норма Фансі знаходить докази невинності Макарова. Щоб не допустити порятунку моряка, комендант наказує прискорити виконання смертного вироку. Але список передано до радянської місії. Усі в'язні окрім загиблих Анни Робчук та Андрія Макарова повертаються до СРСР.
Дійові особи
Андрій Макаров, 30 років Анна Робчук, 23 роки Норма Фансі, 25 років Едвін Бентлі - лейтенант, 26 років Петерсон - майор, 50 років Боб Фобер – сержант військової поліції, 30 років Аркадій Белін, 46 років Цупович, 42 роки Фрау Мільх, 50 років Дуда, 23 роки Мальцев, 24 роки Том - солдат, 27 років Бой
Художні особливості Автор приділив особливу увагу музичному тлу твору. Початковий варіант п'єси мав назву «Недоспівана пісня». Андрій Макаров регулярно заходить у трактир фрау Мільх "Під золотим орлом", де музичний автомат за п'ятак грає пісню Шуберта "Ave, Maria". Зіпсована музична скринька завжди обриває пісню на півслові й, за словами господині, «тільки зрідка дотягує… до кінця». Макаров нарікає, що хотів би дослухати пісню. Націоналіст Цупович каже, що це йому не вдасться, натякаючи на розправу. Наприкінці п'єси вже після смерті моряка його соратник Дуда опускає монету в музичну скриньку, і тепер пісня звучить до кінця.
Політичний контекст
До кінця війни залишилося живими близько 5 млн радянських громадян, які опинилися за межами батьківщини. З них понад 3 млн. знаходилися в зоні дії союзників (Західна Німеччина, Франція, Італія та ін.). Більшість становили остарбайтери - громадяни, викрадені на роботи до Третього Рейху та інших країн. Також значну частину становили радянські військовополонені, що вижили. До загального числа входили також колабораціоністи, що відступили разом з німецькими військами. Усі три категорії громадян поміщали до спеціальних таборів для переміщених осіб.
Ялтинська угода передбачала повернення всіх громадян СРСР на батьківщину. У 1944 році для цього було створено Управління уповноваженої Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) СРСР у справах репатріації.
Сучасні дослідження показують, що близько 70% переміщених осіб воліли повернутися до Радянського Союзу, тоді як 30% бажали залишитися в західних країнах, побоюючись сталінських репресій.
Існують численні свідчення того, як представники західної влади пропонували колишнім остарбайтерам залишитися, мотивуючи свою пропозицію можливістю проведення чисток та масових репресій щодо них радянською владою.
«…США. Налагоджуються сприятливіші стосунки, але списків американці наших людей, що у таборах США, ще передали. Американці змушують наших людей у таборах заповнювати анкету, яка попереджає про страту полоненого при повторному його полоні ворогом. Роблять це, мабуть, з метою примусити та отримати від наших громадян заяву про небажання повертатися на Батьківщину…»
Окрім реалізації права на репатріацію для всіх охочих переміщених осіб радянська місія мала й інші цілі. Передбачалося надалі притягти до відповідальності колабораціоністів. Також передбачалося позбавити різних противників радянської влади можливості вести антикомуністичну діяльність у західних країнах. Зокрема, таким чином намагалися запобігати створенню диверсійно-розвідувальних груп з-поміж переміщенців з цілями шпигунства та можливих провокацій на території СРСР.
Табори для переміщених осіб стали центрами поширення ідей українських націоналістів, які тісно співпрацювали з американською та британською адміністраціями. Радянські спецслужби також засилали до таборів своїх агітаторів, які закликали до репатріації, тоді як американський Корпус контррозвідки намагався їх виявити. За сприяння Корпусу контррозвідки в таборах для переміщених осіб Службою безпеки ОУН (б) було покарано понад сотню українців, підозрюваних в агентурній роботі на СРСР, комуністичних поглядах.
Історія створення Після тривалої перерви Ярослав Галан у другій половині 1940-х років повертається до свого улюбленого жанру – драматургії. П'єса «Під золотим орлом» створювалася ним у 1946—1947 роках на основі матеріалів, зібраних у Західній Німеччині під час перебування на Нюрнберзькому процесі.
Перебуваючи як кореспондент в американській зоні окупації, Галан зустрічав радянських переміщених осіб. Якось, по дорозі до Нюрнберга, не підозрюючи того, що проїжджає неподалік табору інтернованих, він зупинився через поломку автомобіля. Поки шофер лагодив машину, до письменника підійшов молодий українець із Галичини. Йому потрібно було дізнатися адресу радянської місії, щоб домогтися повернення на батьківщину. Українець нарікав, що окупаційна адміністрація всіляко перешкоджає їхній репатріації.
В середині 1947 Ярослав Галан завершив написання п'єси. Вперше вона була надрукована у журналі «Радянський Львів», 1947, № 10 під назвою «Недоспівана пісня».
Живучи у Львові зі своєю дружиною Марією Кротковою, Галан на той час відчував глибокі матеріальні труднощі: часом доводилося тричі на день харчуватися лише хлібом та водою. Гонорари платили насамперед за театральні постановки п'єс. Щоб домогтися постановки його «Недоспіваної пісні», Галан відіслав п'єсу до Москви. Чекаючи на гонорари чоловіка, Марія тимчасово повернулася жити до матері до Москви. Але Галана спіткала невдача: друг письменника, московський критик Олександр Борщаговський дав різко негативну рецензію.
Драматургу пропонували переписати п'єсу, зробити в ній хепі-енд та «воскресити» Андрія Макарова, що викликало протест Галана. Довелося змінити первісну назву на нову: «Під золотим орлом». Восени 1947 року Галан вислав до Москви відредагований варіант п'єси на затвердження до Головреперткому СРСР, але відповіді від чиновників не було. А в грудні відомство заборонило постановку трагедії.
Той самий критик Борщаговський у своїх мемуарах стверджує, що у листах до нього (які довелося спалити через граничну відвертість листування) Галан нарікав на непристойну роль Олександра Корнійчука у забороні постановок його п'єс.
1948 року під назвою «Під золотим орлом» п'єса вийшла окремою книжкою у видавництві «Вільна Україна» (Львів). У цій же редакції за життя письменника було видано у збірці «Перед обличчям фактів». Її постановкою цікавились у Театрі ім. Вахтангова, але заборона Головреперткому не дозволила це зробити.
Ярослава Галана було вбито 24 жовтня 1949 року. «Під золотим орлом» стала передостанньою написаною ним драмою. За життя автора вона так і не була поставлена у театрі.
Відразу після вбивства письменника його товариш Володимир Бєляєв звернувся з листом до Спілки радянських письменників та ВКП(б).
Бєляєв звертав увагу ВКП(б) на необхідність зняти заборону Головреперткому. Він вимагав доручити Комісії з драматургії вивчити та довести до театрів останні п'єси Галана. Незабаром у 1951—1952 роках десятки театрів та драматичних гуртків по всьому Радянському Союзу показали на своїх сценах виставу «Під золотим орлом».
Оцінки критиків Радянські літератори та критики дали трагедії Галана переважно позитивні оцінки. П'єсу високо оцінили письменники Максим Рильський, Юрій Смолич, Ванда Василевська. Після перших вистав радянські газети хвалили твір, лише часом критикуючи самі театральні вистави."Красно Вам дякую, що надіслали п'єсу. І за п'єсу дякую. Сильна річ… це оптимістична трагедія".
Водночас серед діаспори п'єса була сприйнята вкрай вороже. Численні післявоєнні емігранти самі пройшли описувані в п'єсі табору для переміщених осіб, але не побажали повертатися до СРСР, резонно побоюючись репресій. Діаспора розглядала творчість Галана виключно як радянську державну пропаганду. Самого письменника вони вважали зрадником.Наче про себе Галан в одному місці п'єси вустами якогось американського старшини каже: «Ця багатотисячна армія людей, людей без роду, без племені, робитиме те, що ми їм накажемо. Здані на нашу милість, вони віддано стоятимуть на сторожі нашого ладу, наших порядків, нашої світової імперії… І, якщо провидіння пошле нам нову війну, ми кинемо цю армію проти ворога».
Нагороди
1948 - премія Всеукраїнського конкурсу на кращу п'єсу 1952 - Сталінська премія в галузі літератури (посмертно) за книгу "Вибране", куди увійшла і п'єса "Під золотим орлом"
Екранізація
«Під золотим орлом» (1957), режисер Марія Афанасьєва, Київська кіностудія ім. О. Довженка
Телевистави
«Під золотим орлом» (1952), телевистава Телецентру УРСР «Під золотим орлом» (1969), телевізійна постановка режисера Є. Бондаренка
Постановки Українська РСР
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької (1951, режисер Борис Тягно; 1962, режисер Олексій Ріпко) Київський державний академічний російський драматичний театр ім. Лесі Українки (1952, режисер Володимир Неллі) Київський театр музичної комедії (1952, режисер Євген Купченко) Одеський український музично-драматичний театр ім. Жовтневої революції, (1951, режисер Василь Василько) Тернопільський музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка (1974, режисер Павло Загребельний) Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка (1952, режисер Володимир Грипіч) Дрогобицький обласний державний український музично-драматичний театр (1952, 1970) Коломийський академічний обласний український драматичний театр (1952, режисер Віктор Яншин) Хмельницький обласний український драматичний театр ім. Г. І. Петровського (1951, режисер Микола Станіславський) Дніпропетровський державний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка (1952, режисер Ілля Кобринський) Запорізький український музичний обласний драматичний театр ім. Щорса (1981, Володимир Грипіч) Кіровоградський обласний український музично-драматичний театр ім. М. Кропивницького (1951, режисер Михайло Донець) Харківський державний академічний український драматичний театр імені Т. Шевченка (1952) Ніжинський академічний український драматичний театр ім. М. Коцюбинського (1955, режисер Борис Лучицький)РРФСР
Московський театр драми та комедії на Таганці (1951, режисер Олександр Плотніков) Ленінградський державний Великий драматичний театр ім. Горького (1952, режисер Борис Дмоховський) Новосибірський обласний драматичний театр (1952, режисер Роза Сирота) Севастопольський академічний російський драматичний театр ім. А. В. Луначарського (1952, режисер Святослав Архангельський)