«Капіталісти́чний реалі́зм: чи є альтернати́ва?» () — книга британського марксистського публіциста й Марка Фішера, опублікована 2009 року. Фішер досліджує феномен «капіталістичного реалізму» — панівного світогляду, у якому капіталізм сприймається як єдина реалістична суспільно-економічна система, а будь-яку послідовну альтернативу уявити неможливо.

Назва концепції є іронічною відсилкою до терміну «соціалістичний реалізм», а підзаголовок книги «Чи є альтернатива?» відображає тезу британського прем'єр-міністра Марґарет Тетчер «Альтернативи немає»/«Іншого не дано» (), яка просувала безальтернативність ринкового капіталізму.

Книга набула широкого резонансу й закріпила за Фішером репутацію одного з найвпливовіших критиків сучасного капіталізму .

Історія написання

Марк Фішер працював викладачем і розвивав свій блог «k-punk», де обмірковував проблеми культури та політики пізнього капіталізму. Ідеї, сформульовані у блозі, та власний досвід життя в неоліберальну епоху лягли в основу «Капіталістичного реалізму», його першої книги. Книга була видана у 2009 році невеликим британським видавництвом Zero Books, яке заснували для підтримки нових радикальних мислителів.

Фішер писав свою роботу на тлі історичних подій кінця XX століття та 2000-х років: після падіння східного блоку в 1989 році капіталізм проголосив себе єдиною можливою системою, а світова фінансова криза 2008 року лише зміцнила це уявлення про його безальтернативність.

На формування задуму книги вплинули, зокрема, теоретичні висновки мислителів Фредріка Джеймсона та Славоя Жижека, які завважували, що «простіше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму». Марк Фішер використав цю фразу як відправну точку свого аналізу, щоб показати, як глибоко укорінилася думка про вічність капіталізму.

Зміст й основні ідеї «Капіталістичний реалізм» описує всеохопну ідеологічну атмосферу сучасності, в якій будь-які альтернативи капіталізму здаються немислимими. За Фішером, ця атмосфера діє як невидимий бар'єр, що обмежує думку і дії людей. На думку автора, сучасна культура перебуває у стані своєрідної стагнації: нові ідеї та форми швидко поглинаються ринком, будь-який прояв антикапіталістичної критики легко і не становить загрози для системи. Фішер зазначає, що за панування капіталістичного реалізму навіть найсміливіші уявлення про майбутнє зазвичай містять капіталізм як даність.

Фішер наводить низку конкретних прикладів із попкультури, політики та побуту. Зокрема, у першому розділі він аналізує антиутопійний фільм «Останній нащадок Землі» (в іншому перекладі ― «Нащадки»; , 2006) і звертає увагу на репліку героя про те, що мистецтво не має значення, якщо немає майбутніх поколінь глядачів.

Автор підкреслює, що ознаки «капіталістично реалістичної» логіки проступають у всьому: від масової культури (де панують сиквели, ремейки та ностальгія) до організації праці та освіти. Система постійно відтворює сама себе, проголошуючи свої кризи тимчасовими та «нормальними» і не допускаючи думки про свій кінець.

Особливу увагу Фішер приділяє впливу капіталістичного реалізму на психіку та громадське здоров'я. Він стверджує, що сучасна епідемія депресії, тривожних розладів, розладу дефіциту уваги та інших ментальних хвороб має соціоекономічні причини. За Фішером, неоліберальна ідеологія нав'язує думку, що проблеми психіки ― це індивідуальний збій або «хімічний дисбаланс» у мозку, який слід виправляти піґулками, тоді як насправді масове поширення душевних розладів є симптомом безнадійності та стресу, породжених пізнім капіталізмом. Фішер пише, що у суспільстві, де «немає альтернативи», виникає «рефлексивна імпотенція»: молоде покоління усвідомлює, що світ «неправильний», проте також впевнене, що змінити нічого не може. Це приводить до своєрідної апатії, замаскованої під цинізм та втечу в особисті розваги, «депресивного гедонізму», коли люди шукають втіхи у споживанні, попкультурі чи технологіях, аби не думати про безвихідь. Так, капіталізм обертає на свою користь навіть протестні настрої: дозволяє нам «іронічно» ненавидіти систему, продовжуючи їй підкорятися і споживати продукти, що нібито критикують її.

У книзі також аналізуються зміни в освіті та трудових відносинах в умовах неоліберальної політики. Фішер зазначає, що в епоху постфордизму цінуються гнучкість і тимчасовість, натомість стабільність та довгострокові соціальні гарантії знецінюються, що породжує невротизацію працівників і студентів. Автор наводить паралелі між економічними циклами та психічними станами: у періоди буму й «оптимізації» працівники мають демонструвати ентузіазм, тоді як періоди криз і скорочень ведуть до масової депресії. Постійний тиск конкуренції, підвищення продуктивності й пристосовування до ринку призводять до відчуття хронічної невпевненості та тривоги. Фішер підсумовує, що капіталістичний реалізм деполітизує проблеми, виставляючи їх особистими невдачами або неминучими реаліями, а отже заважає суспільству усвідомити справжні причини своїх страждань й організовано їм протидіяти.

Сприйняття і критика

Книга «Капіталістичний реалізм» здобула широке визнання серед інтелектуалів і молоді, що шукала пояснення духу епохи після фінансової кризи 2008 року. Філософ Славой Жижек високо оцінив працю Фішера, назвавши її «найкращим діагнозом нашого часу». До пари Жижеку, Віктор Маркес і Родріґу Ґонсалвес з «Якобіну» висновують, що своєю книгою «Марк Фішер створив один із найкращих діагнозів глухих кутів пізнього капіталізму».

«Інтернаціоналістична комуністична тенденція» (ліві комуністи) зазначає, що Фішеру можна дорікнути «моралізаторством», тобто зосередженням на естетичних й психологічних аспектах, замість системного аналізу класових відносин і матеріальної експлуатації. Також представники ІКТ звертали увагу, що книга не приділяє достатньо уваги працівникам як суб'єктам змін. Рецензент Marx & Philosophy Стівен Шерман вбачає слабку сторону в тому, що Фішер детально описує стан безвиході, але не дає чіткої відповіді що робити.

Португаломовна платформа соціальної критики «LavraPalavra» відзначає, що «стиль письма Фішера часто коливається між відчаєм та ейфорією… Це коливання відображає саму тенденцію Фішера відокремлювати внутрішнє в культурі капіталізму від “зовнішнього”, що відмовляється інтегруватися».

«Ґардіан» назвала книгу Фішера «проривною», підкресливши його думку про те, що «епідемію душевного болю не вилікувати в індивідуальному порядку, адже вона є симптомом безсердечної політики».

Спадщина «Капіталістичний реалізм» став культовою книгою для цілої генерації активістів, студентів та дослідників у 2010-х роках. Концепція, сформульована Фішером, отримала подальший розвиток у працях інших авторів і знаходить відгук у різних галузях ― від філософії та соціології до екологічної критики. Тези книги цитувалися при аналізі феноменів сучасної культури, політики жорсткої економії, кліматичної кризи тощо. Зокрема, сам Фішер вказував, що глобальні виклики на кшталт зміни клімату здатні «пробити тріщину» в капіталістичному реалізмі, оголивши його як колективну оману ― віру в те, що ми нібито можемо вирішити породжені капіталізмом проблеми, не виходячи за межі капіталістичної логіки.

Після виходу книги термін «капіталістичний реалізм» міцно увійшов у лексикон критиків неолібералізму. Він став використовуватися для пояснення, чому навіть у ситуаціях глибоких криз (наприклад, пандемії COVID-19 чи екологічних катастроф) суспільна уява швидко повертається до «нормального» капіталістичного стану, не розглядаючи радикальних змін.

У 2017 році після суїциду Марка Фішера, що сам страждав на депресію, відбувся черговий скачок інтересу до його спадщини, зокрема до ідей, розкритих у «Капіталістичному реалізмі». Оглядач Даніл Леховіцер, пишучи про життя та доробок Фішера, коментує долю автора так:

Посилання

Уривок з книги в перекладі українською // Спільне.

Примітки