Ісламське відродження ( , букв., «відродження, оновлення»; також («ісламське пробудження») стосується відродження ісламської релігії, зазвичай зосередженого навколо запровадження шаріату . Лідер відродження відомий в ісламі як муджаддід .
В ісламській традиції тадждід є важливою релігійною концепцією, до якої періодично звертаються протягом усієї ісламської історії та, згідно з сахіх -хадисом, що з'являється кожне століття. Він проявляється в оновленій відданості основам ісламу, вченням Корану та хадисам (також відомим як традиції) ісламського пророка Мухаммеда, божественному закону шаріату та відбудові суспільства відповідно до них.
В академічній літературі «ісламське відродження» – це загальний термін для позначення рухів відродження в ісламі, які можуть бути «нетолерантними та ексклюзивними» або «плюралістичними»; «сприятливими для науки» або проти неї; «переважно релігійними» або «переважно політичними»; демократичними або авторитарними; миролюбними або насильницькими.
Ісламське відродження кінця 20-го століття принесло «реісламізацію », починаючи від збільшення кількості законів, заснованих на шаріаті, учасників хаджу, жінок у хіджабах, фундаменталістських проповідників та їхнього впливу,Roy, Failure of Political Islam, 1994: pp. 126–27 та терористичних атак з боку радикальних ісламістських груп. Також було очевидним відчуття «зростаючої універсалістичної ісламської ідентичності» або транснаціонального ісламу серед іммігрантів у немусульманських країнахLapidus, S. 828. .
Пояснення відродження включають уявлення про провал секуляризму у формі вестернізованих правлячих еліт, які дедалі частіше вважалися авторитарними, неефективними та такими, що не мають культурної автентичності; світський арабський націоналістичний рух, уряди якого зазнали принизливої поразки у Шестиденній війні з Ізраїлем; падіння раніше процвітаючого багатоконфесійного Лівану у руйнівну сектантську громадянську війну ; уявлення про успіхи ісламу включали несподівану перемогу ісламістських сил проти добре озброєного та фінансованого світського монарха в Іранській революції 1979 року; та сотні мільярдів доларів, витрачених Саудівською Аравією та іншими державами Перської затоки по всьому мусульманському світу, щоб заохотити послідовників суворіших, консервативніших течій ісламу.
Проповідники та вчені, яких різні секти та групи в історії ісламу називали відродженцями (муджаддідами) або муджаддідами, включають Ахмада ібн Ханбала, Ібн Таймію, Шах Валіуллу Дехлаві, Ахмада Сірхінді, Ашрафа Алі Танві, Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба та Мухаммада Ахмада. У XX столітті таких діячів, як Саїд Рашид Ріда, Хассан аль-Банна, Саїд Кутб, Абуль А'ла Маудуді та Рухоллу Хомейні, називали такими. Академіки часто використовують терміни «ісламіст» та «ісламський відродженець» як взаємозамінні. Сучасні відроджені течії включають джихадизм; неосуфізм, який культивує мусульманську духовність; та класичний фундаменталізм, який наголошує на послуху шаріату (ісламському праву) та дотриманні ритуалів.
Деякі з найбільш яскравих прикладів включають Саудівську Аравію після нападу на Велику мечеть 1979 року, Іран після революції 1979 року, Пакистан після ісламізації Зії в 1979 році та Афганістан після піднесення моджахедів після радянсько-афганської війни в 1979 році.
Рання історія відродження Концепція ісламського відродження ґрунтується на сахіх- хадисі (вислови, що приписуються Мухаммеду), Neal Robinson (2013), Islam: A Concise Introduction, Routledge, , Chapter 7, pp. 85–89 записаному Абу Давудом, переданому Абу Хурайрою, який повідомив, що Мухаммед сказав:
В ісламській традиції тадждід (дослівно, відродження, оновлення) був важливою релігійною концепцією. На ранніх етапах історії ісламу мусульмани вважали, що їм не вдалося створити та підтримувати суспільство, яке б справді дотримувалося принципів їхньої релігії. Як наслідок, в ісламській історії періодично лунали заклики до оновлення відданості фундаментальним принципам ісламу, а також заклики до реконструкції суспільства відповідно до Корану та традицій Мухаммеда ( хадис ). Ці зусилля часто черпали натхнення з хадису, в якому Мухаммед стверджує: «Бог надсилатиме Своїй громаді на чолі кожного століття тих, хто оновлюватиме її віру». Протягом усієї ісламської історії мусульмани зверталися до релігійних лідерів-реформаторів, щоб вони виконали роль муджаддіда (дослівно, оновлювача). Хоча існують розбіжності щодо того, яких осіб насправді можна ідентифікувати як таких, мусульмани погоджуються, що муджаддіди були важливою силою в історії ісламських суспільств.
Сучасний рух ісламського відродження порівнюють з попередніми зусиллями подібного характеру: «Коливання між періодами суворого дотримання релігійних правил та періодами недбалості в релігії» в історії ісламу було достатньо вражаючим, щоб «мусульманський історик Ібн Хальдун 600 років тому замислився над його причинами та припустив, що це можна «пояснити... особливостями екології та соціальної організації, характерними для Близького Сходу», а саме напруженістю між легким життям у містах та суворим життям у пустелі.
Серед найвідоміших відродженців та рухів відродження є династії Альморавідів та Альмохадів у Магрибі та Іспанії (1042–1269), індійський відродженець Накшбанді Ахмад Сірхінді (~1564–1624), кадізаделі в Османській імперії, що наслідували Кадизаде Мехмеда (1582-1635), ісламського проповідника-відродженця, індійський рух Ахл-і Хадис 19 століття, проповідники Ібн Таймія (1263–1328), Шах Валіулла Дехлаві (1702–1762) та Мухаммад ібн Абд аль-Ваххаб (помер 1792 року).
Наприкінці 19 століття Джамаль аль-Дін аль-Афгані, «один з найвпливовіших мусульманських реформаторів» епохи, подорожував мусульманським світом, виступаючи за ісламський модернізм та панісламізм . Його колишнього послідовника Мухаммада Абдуха називають «найвпливовішою фігурою» модерністського салафізму .
Мухаммад Рашид Ріда та його протеже Хассан аль-Банна заснували в 1928 році « Іхван аль-Мусульмімін» (Товариство братів-мусульман), більш відому як «Брати-мусульмани» (Musulman Brothers), першу масову ісламістську організацію. Незважаючи на те, що на нього вплинув Ріда, і що він черпав ідеї переважно з ісламських джерел, аль-Банна, тим не менш, був готовий взаємодіяти з сучасними європейськими концепціями, такими як націоналізм, конституціоналізм тощо
У Південній Азії ісламські інтелектуали та державні діячі, такі як Саїд Ахмад Хан, Мухаммад Ікбал, Мухаммад Алі Джинна, пропагували теорію двох націй, а Мусульманська ліга заснувала першу у світі сучасну ісламську республіку Пакистан. Абдул Ала Маудуді був пізнішим лідером цього руху, який заснував Джамаат-е-Ісламі в Південній Азії. Сьогодні це одна з найвпливовіших ісламських партій на Індійському субконтиненті, що охоплює три країни (Пакистан, Індію та Бангладеш), хоча різні національні партії не мають між собою організаційного зв'язку. Мухаммед Ільяс Кандхлаві був індійським ісламським вченим, який заснував впливовий рух ісламського відродження Таблігі Джамаат у 1925 році. Зараз це всесвітній рух з понад 50 мільйонами активних послідовників, це неполітичний рух, який зосереджений на зміцненні віри мусульман та їх поверненні до сунни.
Незалежно від того, чи є сучасне відродження частиною історичного циклу, унікальність тісного зв'язку мусульманської громади з її релігією була відзначена вченим Майклом Куком, який зазначив, що «з усіх основних культурних сфер» мусульманський світ «здається, найменше проникнутий безрелігійністю». За останні кілька десятиліть, що закінчилися 2000 року, замість наукових знань та секуляризму, що відтіняли релігію, ісламський фундаменталізм «все частіше представляв собою передовий край» мусульманської культури.Cook, Michael, The Koran, a very short introduction, Oxford University Press, 2000, p. 43
Сучасне відродження Після кінця 1970-х років, коли спалахнула Іранська революція, у відповідь на успіх революції виникло всесвітнє ісламське відродження, значною мірою зумовлене провалом світського арабського націоналістичного руху після Шестиденної війни та народним розчаруванням у світських національних державах на Близькому Сході та вестернізованих правлячих елітах, які домінували в мусульманському світі протягом попередніх десятиліть і які дедалі більше вважалися авторитарними, неефективними та такими, що не мають культурної автентичності. Подальшою мотивацією для відродження була громадянська війна в Лівані, яка розпочалася в 1975 році та призвела до рівня сектантства між мусульманами та християнами, раніше небаченого в багатьох країнах Близького Сходу. Ще однією мотивацією було новознайдене багатство та виявлені політичні важелі впливу, які принесли більшій частині мусульманського світу після нафтової кризи 1973 року, а також захоплення Великої мечеті, яке сталося наприкінці 1979 року під час відродження; обидві ці події сприяли зростанню феномену « петроісламу » та міжнародному поширенню консервативних відроджених течій ісламу, які підтримували Саудівська Аравія та інші держави Перської затоки, що експортують нафту, протягом середини-кінця 1970-х років. Намагаючись збалансувати консолідацію Іранської революції, саудівська монархія експортувала неоваххабітські ідеології до багатьох мечетей по всьому світу. Таким чином, стверджується, що з огляду на те, що обидві ісламські наддержави на Близькому Сході ( Іран та Саудівська Аравія) до кінця 1970-х років сприйняли ісламістські ідеології, а також через ізоляцію традиційно секуляристського Єгипту в цей період від статусу найвпливовішої арабської країни в результаті Кемп-Девідських угод, що призвело до нового домінування Саудівської Аравії над арабськими країнами, ісламське відродження стало особливо потужним серед мусульман у всьому світі. Оскільки Ліван, традиційно джерело світської арабської культури, був розколотий на мусульманську та християнську частини, що виявило недоліки його світської конфесійної політичної системи, серед багатьох мусульман до кінця 1970-х років поширилася загальна думка, що секуляризм на Близькому Сході не зміг задовольнити вимоги мас. В Єгипті відродження також було мотивовано міграцією багатьох єгиптян протягом 1980-х років до країн Перської затоки в пошуках роботи; Коли вони повернулися, особливо після війни в Перській затоці в Кувейті, вони привезли з собою неоваххабістські ідеології та більш консервативні звичаї країн Перської затоки.
Прояви Термін «ісламське відродження» охоплює «широкий спектр рухів, деякі з яких є нетерпимими та ексклюзивістськими, деякі плюралістичними; деякі сприятливими для науки, деякі антинауковими; деякі переважно релігійними, а деякі переважно політичними; деякі демократичні, деякі авторитарні; деякі миролюбні, деякі насильницькі».
Серед відроджених течій переважає неофундаменталізм, який наголошує на послуху ісламському закону та дотриманні ритуалів. Також були ісламські ліберальні відродженці, які намагалися узгодити ісламські вірування із сучасними цінностями, а неосуфізм культивує мусульманську духовність; Багато відроджених рухів мають орієнтацію на розбудову громади, зосереджуючись на колективному поклонінні, освіті, благодійності або простому спілкуванні. Багато місцевих рухів пов'язані з національними або транснаціональними організаціями, які спонсорують благодійну, освітню та місіонерську діяльність.
Низка рухів відродження закликала до впровадження шаріату. Практичні наслідки цього заклику часто незрозумілі, оскільки історично ісламське право змінювалося залежно від часу та місця, але як ідеологічне гасло воно служить «для залучення підтримки для створення утопічної, божественно керованої ісламської держави та суспільства».