Післявоєнний консенсус, який іноді називають післявоєнним компромісом, — це економічний лад і соціальна модель, щодо яких основні політичні партії повоєнної Британії поділяли консенсусну точку зору з кінця Другої світової війни в Європі в 1945 році до кінця 1970-х років. Це закінчилося за часів правління лідера Консервативної партії Маргарет Тетчер. Консенсус толерував або заохочував націоналізацію, сильні профспілки, жорстке регулювання, високі податки та розширену державу загального добробуту.

Поняття повоєнного консенсусу охоплювало підтримку узгодженого пакету політик, розробленого в 1930-х роках і обіцяного під час Другої світової війни, зосередженого на змішаній економіці, кейнсіанстві та широкій державі загального добробуту.Kavanagh, Dennis (1992). «The Postwar Consensus,» Twentieth Century British History. 3#2 pp. 175–90. Історики обговорюють час ослаблення і розпаду консенсусу, зокрема, чи закінчився він до приходу тетчеризму з загальними виборами 1979 року.Toye, Richard (2013). «From 'Consensus' to 'Common Ground': The Rhetoric of the Postwar Settlement and its Collapse,» Journal of Contemporary History. 48#1 pp. 3–23. Вони також припускають, що це поняття могло не мати такої широкої підтримки, як дехто стверджує, і що термін «консенсус» може бути неточним, коли йдеться про той період. Вбудований лібералізм застосовується для опису післявоєнного консенсусу на глобальній арені, приблизно в той самий період від Другої світової війни до кризи 1970-х років, і протиставляє його зміні парадигми, яку спричинив неолібералізм, що настала згодом.

Походження післявоєнного консенсусу Тезу про повоєнний консенсус найповніше розвинув Пол Аддісон. Основний аргумент полягає в тому, що в 1930-х роках ліберальні інтелектуали на чолі з Джоном Мейнардом Кейнсом та Вільямом Беверіджем розробили низку планів, які стали особливо привабливими, оскільки уряд воєнного часу обіцяв набагато кращу післявоєнну Британію та бачив необхідність залучення кожного сектора суспільства.

Основи післявоєнного консенсусу можна простежити до Звіту Беверіджа. Це була доповідь Вільяма Беверіджа, ліберального економіста, який у 1942 році сформулював концепцію більш всеосяжної держави загального добробуту у Великій Британії.Kenneth O. Morgan, Britain Since 1945: The People's Peace (2001), pp. 4, 6 Коротко кажучи, доповідь мала на меті провести широкомасштабні реформи у Сполученому Королівстві і зробила це, визначивши «п'ять гігантів на шляху реконструкції»: «Хотіння… Хвороби, Невігластво, Убогість і Неробство». У звіті було сформульовано низку рекомендацій: призначення міністра, який би контролював усі страхові схеми; стандартний щотижневий платіж працюючих як внесок до страхового фонду; пенсії за віком, декретні виплати, допомога на поховання, пенсії вдовам і людям, які отримали травми на роботі; створення нової національної служби охорони здоров'я.

Післявоєнний консенсус включав віру в кейнсіанську економіку, змішану економіку з націоналізацією основних галузей промисловості, створення Національної служби охорони здоров'я та створення сучасної держави загального добробуту у Великій Британії. Цю політику запроваджували всі уряди (як лейбористські, так і консервативні) у повоєнний період. Консенсус щодо характеристики британської політики існував до економічних криз 1970-х років (див. Вторинна банківська криза 1973—1975 років), яка призвела до кінця повоєнного економічного буму та піднесення монетаристської економіки, яку відстоював Мілтон Фрідман. Однак коріння кейнсіанства походить з критики економіки міжвоєнної депресії. Стиль кейнсіанської економіки заохочував активнішу роль уряду з метою «управління загальним попитом таким чином, щоб існував баланс між попитом і обсягом виробництва». Стверджувалося, що в період між 1945—1970 роками (роки консенсусу) рівень безробіття в середньому становив менше 3 %, хоча залишається незрозумілим, чи було це виключно завдяки Кейнсу.

У липні 1945 року у Великій Британії відбулися перші з 1935 року загальні вибори, на яких переконливу перемогу здобула Лейбористська партія, лідером якої був Клемент Еттлі. Політика, яку проводив і реалізовував цей лейбористський уряд, заклала основу консенсусу. Консервативна партія прийняла багато з цих змін і пообіцяла не скасовувати їх у своїй Промисловій хартії 1947 року. Еттлі, використовуючи доповідь Беверіджа та кейнсіанську економіку, виклав свої плани, які стали відомими як «Угода Еттлі».Kavanagh, Dennis, Peter Morris, and Dennis Kavanagh. Consensus Politics from Attlee to Major. Oxford, UK: Blackwell, 1994. Print. pg 4–6

Основні напрямки, якими він займатиметься:

Змішана економіка Повна зайнятість Примирення профспілок Добробут Відхід від імперії

Політични сфери консенсусу Під час війни коаліційний уряд на чолі з Черчиллем і Еттлі підписав низку білих книг, які обіцяли Британії значно покращену соціальну державу після війни. Обіцянки включали національну службу охорони здоров'я, розширення освіти, житлового будівництва та низки соціальних програм. Передбачалася також націоналізація слабких галузей промисловості.

В освіті основним законодавчим актом був Закон про освіту 1944 року, написаний консерватором Рабом Батлером, поміркованим політиком, разом зі своїм заступником, лейбористом Джеймсом Чутером Еде, колишнім учителем, який згодом став міністром внутрішніх справ протягом адміністрації Еттлі. Це розширило та модернізувало систему освіти і стало частиною консенсусу. Лейбористська партія не оскаржувала систему елітних державних шкіл — вони стали частиною консенсусу. Також було запропоновано будівництво багатьох нових університетів для значного розширення освітньої бази суспільства. Консерватори не оскаржували соціалізовану медицину Національної служби охорони здоров'я; навпаки, вони вихвалялися, що можуть краще нею керувати.

З точки зору зовнішньої політики, існує багато свідчень того, що існував спільний набір поглядів, які були зумовлені роллю недавньої історії. Денніс Кавана та Пітер Морріс підкреслюють важливість Другої світової війни та уряду воєнного часу у формуванні набору цінностей, які поділялися основними партіями і були пов'язані з подіями, що передували війні: «Атлантизм, розвиток незалежного ядерного стримування, процес імперського розмежування та неохочий європеїзм: все це було започатковано лейбористським урядом 1945 року і згодом продовжено… його наступниками».Kavanagh, Dennis, Peter Morris, and Dennis Kavanagh. Consensus Politics from Attlee to Major. Oxford, UK: Blackwell, 1994. Print. pg 92 Однак, існували певні розбіжності у сферах зовнішньої політики, таких як запровадження Співдружності, де «лейбористи протиставили консервативній „імперській риториці“ ідеалізм мультикультурної Співдружності», або, в тому ж ключі, деколонізація, яка стала «важливою темою партійного конфлікту», в якому консерватори продемонстрували небажання віддавати колоніальні володіння, а також поступовий процес здобуття незалежності.Kavanagh, Dennis, Peter Morris, and Dennis Kavanagh. Consensus Politics from Attlee to Major. Oxford, UK: Blackwell, 1994. Print. Pg 99

Стверджується, що з 1945 року до приходу до влади Маргарет Тетчер у 1979 році існував широкий багатопартійний національний консенсус щодо соціальної та економічної політики, особливо щодо соціальної держави, націоналізованої системи охорони здоров'я, освітньої реформи, змішаної економіки, державного регулювання, кейнсіанської макроекономічної політики та повної зайнятості. За винятком питання про націоналізацію деяких галузей промисловості, ця політика була широко прийнята трьома основними партіями, а також промисловістю, фінансовим співтовариством і робітничим рухом. До 1980-х років історики загалом погоджувалися з існуванням і важливістю консенсусу. Деякі історики, такі як Ральф Мілібенд, висловлювали розчарування тим, що консенсус був скромним або навіть консервативним пакетом, який блокував повністю соціалізоване суспільство.Ralph Miliband, Parliamentary socialism: A study in the politics of labour. (1972). Історик Ангус Колдер гірко скаржився, що повоєнні реформи були неадекватною винагородою за жертви воєнного часу і цинічною зрадою надії людей на більш справедливе повоєнне суспільство.Angus Campbell, The Peoples War: Britain, 1939—1945 (1969).

Однак важливо зазначити, що між двома основними партіями не було повної згоди, і все ще залишалися питання, які консерватори не підтримували, наприклад, як буде впроваджуватися Національна служба охорони здоров'я. Генрі Віллінк, який був міністром охорони здоров'я від консерваторів у 1943—1945 роках, виступав проти націоналізації лікарень. Це може свідчити про те, що післявоєнний консенсус, можливо, був перебільшеним, як стверджують багато істориків.

Ревізіонізм лейбористів «Майбутнє соціалізму» Ентоні Кросленда, опублікована в 1956 році, була однією з найвпливовіших книг у повоєнній ідеології британської Лейбористської партії. Це була основоположна праця «ревізіоністської» школи лейбористської політики. Центральним аргументом у книзі є розмежування Крослендом «засобів» та «цілей». Кросленд демонструє різноманітність соціалістичної думки з плином часу та стверджує, що визначення соціалізму, засноване на націоналізації та державній власності, є помилковим, оскільки це лише один із можливих засобів досягнення мети. Для Кросленда визначальною метою лівих має бути більша соціальна рівність. Кросленд також стверджував, що напад на невиправдану нерівність дасть будь-якій лівій партії політичний проєкт, який дозволить зробити визначення кінцевої точки «скільки рівності» другорядним і більш академічним питанням.

Кросланд також розвинув свій аргумент щодо природи капіталізму (розвинувши його у своїй статті «Перехід від капіталізму» у збірці «Нові фабіанські есеї» 1952 року). Запитуючи, «чи це все ще капіталізм?», Кросланд стверджував, що післявоєнний капіталізм фундаментально змінився, а це означає, що марксистське твердження про неможливість досягнення рівності в капіталістичній економіці більше не відповідає дійсності. Кросланд написав це:Зникли найхарактерніші риси капіталізму — абсолютне панування приватної власності, підпорядкування всього життя ринковим впливам, домінування мотивації прибутку, нейтралітет уряду, типовий розподіл доходів за принципом laissez-faire та ідеологія індивідуальних прав.Кросланд стверджував, що ці риси реформованого управлінського капіталізму є незворотними. Інші в Лейбористській партії стверджували, що Маргарет Тетчер і Рональд Рейган спричинилися до зворотного розвитку подій.

Третім важливим аргументом було ліберальне бачення Крослендом «хорошого суспільства». Тут його мішенню було домінування в лейбористському та фабіанському мисленні Сідні Вебба та Беатріс Вебб, а також досить сіре, бюрократичне бачення соціалістичного проекту зверху донизу.

Буцкеллізм

«Буцкеллізм» — це дещо сатиричний термін, який іноді використовувався в британській політиці для позначення цього консенсусу, встановленого в 1950-х роках і пов'язаного зі здійсненням посади канцлера казначейства Ребом Батлером від консерваторів та Х'ю Гейтскеллом від лейбористів. Цей термін був натхненний передовою статтею Нормана Макрея в журналі «The Economist», яка драматизувала заявлену конвергенцію, посилаючись на вигаданого «містера Буцкелла».

Суперечки про консесус