Нормандсько-візантійські війни — низка військових конфліктів між вихідцями з Нормандського герцогства та Візантійською імперією, що тривали з 1040 по 1186 рік в Південній Італії, на Балканському півострові та в Леванті, за участю нормандських Сицилійського королівства на заході та Антіохійського князівства на сході. Останній нормандський напад на Візантію в 1185 році хоча й призвів до катастрофічного пограбування Фессалонік, зрештою було переможно відбито наступного року.
Нормандське завоювання Південної Італії
З початку XI століття вихідці з Нормандії активно залучались різними протиборчими сторонами у Південній Італії. Нормандські лицарі служили як на боці повсталих лангобардів а Апулії, так і в арміях лангобардськиїх князівств півдня Італії — Салернському і Капуанському. Пізніше деякі нормандці, зокрема представники потужного роду Отвілів, залучались як допоміжні війська візантійської армії, під час спроби Георгія Маніака відвоювати Сицилію у арабів, але залишили візантійців після внутрішніх суперечокHolmes 1988, p. 210Shepard 1973, p.86..
У 1030 році нормандець Райнульф Дренго отримав в лен Аверське графство, що ознаменувало початок постійних нормандських землеволодінь в південній Італії. У 1042 році Вільгельм Отвіль був посвячений графом, визнавши своїм сюзереном лангобарда, князя Салернського Гваймара IV. Щоб ще більше зміцнити зв'язки та легітимність, Роберт Гвіскар також одружився із дочкою Гваймара Сікельгайтою у 1058 році. Після смерті Гваймара нормандці ставали дедалі незалежнішими гравцями на південноіталійській арені, що призвело їх до прямого конфлікту з Візантією.
У той час, коли нормандці завоювували Південну Італію, Візантійська імперія перебувала у стані внутрішнього занепаду; управління імперією було зруйноване, ефективні урядові інституції, які забезпечували Василія II чвертю мільйона військ та достатніми ресурсами за рахунок оподаткування, протягом трьох десятиліть зруйнувалися. Спроби Ісаака I Комніна та Романа IV Діогена змінити ситуацію виявилися безрезультатними. Передчасна смерть першого та повалення другого призвели до подальшого краху, оскільки нормандці закріпили свої завоювання Сицилії та Італії.
Реджо-Калабрія, столиця тагми Калабрія, була захоплена Робертом Гвіскаром у 1060 році. Нв той час візантійці все ще утримували кілька прибережних міст в Апулії, зокрема столицю Італійського катепанату Барі. У 1067—1068 роках вони надали фінансову підтримку повстанню проти Гвіскара. У 1068 році нормандці взяли в облогу візантійське Отранто; того ж року вони розпочали і облогу самого Барі. Після перемоги над візантійцями в серії битв в Апулії та після двох невдалих візантійських спроб звільнити місто, місто Барі здалося у квітні 1071 року, що поклало край візантійській присутності в Південній Італії.
У 1079—1080 роках візантійці знову підтримали повстання проти Гвіскара. Ця підтримка значною мірою надавалася у формі фінансування менших груп нормандських няайманців для допомоги у повстанні.
Протягом тридцяти років (1061—1091) нормандські угруповання також завершили початкову спробу Візантії повернути Сицилію. Однак лише у 1130 році Сицилія та південна Італія були об'єднані в одне королівство, офіційно оформлене Рожером II СицилійськимDavis-Secord 2017, p. 214..
Перше нормандське вторгнення на Балкани (1081—1085) Після успішного завоювання південної Італії нормандська фракція на чолі з Робертом Гвіскаром не бачила причин зупинятися, оскільки Візантія дедалі більше занепадала і виглядала вразливою до завоювання. Ще однією вагомою мотивацією нормандців до вторгнення була послідовна підтримка візантійцями повстань проти Роберта Гвіскара. Зокрема, околиця Візантійської імперії на заході Балканського півострова була відома як безпечне притулок для повстанських груп. Коли Олексій I Комнін зійшов на візантійський престол, його ранні екстрені реформи, такі як реквізиція церковних грошей (раніше немислимий крок) виявилися занадто слабкими, щоб зупинити нормандців.
Під проводом грізного Роберта Гвіскара та його сина Богемунд Таранто (пізніше Богемунд I Антіохійський), а також за допомогою військово-морських сил свого союзника, хорватського короля Димитрія Звоніміра, нормандські війська висадилися поблизу візантійського Діррахія на західному узбережжі Балканського півострова та взяли його в облогу. Олексій вирушив на звільнення міста та вступив у бій з нормандцями 18 жовтня 1081 року. Варяги були розміщені як авангард, але були заманені нормандським відступом та знищені. Основна лінія візантійців вступила в бій з нормандцями, але їхній моральний дух був похитнутий після того, як вони стали свідками знищення варягів, і вони були значно менш досвідченими воїнами порівняно з нормандцями. Невдовзі вони зламалися та були розгромлені. Самому Олексію ледве вдалося втекти. Битва при Диррахії, у довгостроковій перспективі, виявиться для Візантійської імперії такою ж критичною поразкою, як і Битва при Манцікерті за 10 років до того. Невдовзі нормандці захопили Діррахій та КорфуDavis-Secord 2017, pp. 216–7. і продовжували захоплювати міста навколо Діррахія, на шляху до Касторії, яку також захопили і готувались до нападу на друге місто імперії, Фессалоніки. Олексій, відчайдушно шукаючи способу врятувати свою імперію, вдався до рішучих дипломатичних дій. Він сподівався змусити імператора Священної Римської імперії напасти на Папську область, номінального сюзерена нормандців з 1080 року, щоб змусити Гвіскара відволікти свої сили на допомогу папі. Він посилив свою пропозицію, підкупивши німецького короля Генріха IV 360 000 золотих номізм за напад на нормандців, а також на папство в Італії, що змусило Гвіскара в 1083—1084 роках відплисти до Італії з більшістю своїх сил, залишивши Боемунда командувати рештою нормандців на Балканах. Він також заручився союзом Генріха, графа Монте-Сант-Анджело, який контролював півострів Гаргано та датував свої хартії правлінням Олексія.Боемунд енергійно розпочав свою кампанію. Замість того, щоб вирушити в похід на Фессалонікі, як планував його батько, Боемунд вирушив на південь до Яніни, столиці Епіру. Місто швидко здалося, тоді як Олексій перегрупувався після поразки біля Діррахія та, зібравши нове військо, вирушив повертати місто. Десь влітку 1082 року Олексій та Боемунд зустрілися біля Яніни. Чисельність невідома, але вважається, що Олексій трохи переважав нормандців. Олексій сподівався заманити Боемунда у фронтальну атаку, звідки він міг би обійти нормандців з флангу. Однак, Боемунд натомість наказав своїм лицарям атакувати з флангів, що здивувало ромеїв, які швидко відступили, а більша частина піхоти була вбита. Олексій знову втік до Фессалонік, де зібрав нове військо, оплачуючи його переважно скарбами з православних церков. Тим часом Боемунд продовжував просуватися на південь, де обложив Арту. Однак, на відміну від Яніни, Арта трималася. Олексій знову вирушив на допомогу обложеним містам, змусивши Боемунда зняти облогу, щоб зустріти армію Олексія. Перед битвою Олексій встановив кілки, щоб посадити на палю коней нормандців, але Боемунд вчергове обійшов імператора з флангу зі своїми лицарями і знову розгромив армію Олексія. Візантійці, повністю деморалізовані кількома поразками, відступили майже миттєво, як тільки їх оточили з флангів, а піхота передової лінії знову була оточена та знищена. Однак, на відміну від Діррахіума та Яніни, ромеї не були повністю розгромлені, і Олексію вдалося відновити порядок серед своїх людей та відступити. Боемунд, використовуючи свою перевагу, не поновлював облогу, а натомість рушив на північ, підкоривши Скоп'є, перш ніж повернутися до Касторії на зиму. Однак після перемог молодий нормандець здобув впевненість у своїй армії та, замість того, щоб зимувати в теплих ліжках, вирішив обложити Ларису, столицю регіону.
Вже був початок листопада, коли Боемунд дістався міста та взяв його в облогу. Оборону міста очолював Лев Кефалас, ветеран, повністю відданий Олексію. Кефалас тримався шість місяців під час виснажливої зими, але до весни припаси закінчувалися, і місто почало голодувати. Однак, взимку впертий імператор зібрав ще одну армію, включаючи 7000 турецьких найманців із Румського султанату, і навесні вирушив до Лариси. Він також відправив агентів, щоб сіяти розбрат у нормандському таборі, звинувачуючи високопоставлених офіцерів у державній зраді, що підривало владу Боемунда. Олексій прибув до міста наприкінці весни та провів кілька тижнів, тренуючи своїх людей та плануючи атаку. Олексій знав, що його некваліфікована армія не мала жодних шансів у відкритому бою проти досвідчених, боєздатних сил Боемунда, як це було показано в Яніні та Арті. Натомість він використав місцевих жителів, щоб навчити своїх командирів усім особливостям місцевості і спланував засідку.
У липні 1083 року Олексій зробив свій хід. Він відправив більшу частину своєї армії на очах у нормандців, викликавши їх до атаки. Боемунд вишикувався для битви та пішов у атаку. Однак імперська армія відступила, завівши нормандців у пастку, які під час переслідування імператорської армії були атаковані з флангу військами Олексія та османськими турками. Тут Боемунд відокремився від більшості своєї армії, коли граф Брієнн, один із командирів Боемунда, відірвав своїх лицарів, щоб напасти на його переслідувачів. Однак це закінчилось катастрофою. Важко озброєні лицарі графа не встигали за легкими турецькими кіннотниками Олексія, і, не маючи змоги вступити в бій з ворогом, були знищені турецькими стрілами. Брієнн втратив більшу частину своїх сил і був розгромлений. Тим часом Боемунд наказав своїм військам відступити до облогового табору, побоюючись бути обійденими з флангу. Повернувшись до табору, його зустріли розбиті залишки військ Брієнна. Наступного ранку візантійці, які значно переважали своїх ворогів, атакували облоговий табір Боемунда. Боемунд, навчившись на помилках Брієнна, наказав своїм військам не переслідувати ворогів. Олексій, замість того, щоб атакувати безпосередньо, знову використав своїх турків для переслідування нормандців. Боемунд наказав своїм людям спішитись з коней та утворити стіну щитів, щоб захиститися від хвилі стріл. Після кількох годин такого переслідування, під час якого стріли повалили багатьох, нормани нарешті зламалися та відступили на захід, до Трікали. Олексій не переслідував.
Боемунду вдалося відновити контроль над своїми військами в Трикалі. Однак Олексій доклав усіх зусиль, щоб приборкати нормандську загрозу. Вже посіявши розбрат у нормандських військах до Лариси, Олексій щедро підкупив багатьох солдатів, щоб ті дезертували з армії Боемунда. Боемунд зрозумів, що не може конкурувати з імператором у плані хабарів, оскільки Олексій мав багатства всієї Східної Римської імперії (Візантії), тоді як Боемунд був сам на ворожій території. Боемунд, побоюючись повного заколоту, був змушений відплисти назад до Італії, відмовившись від усіх завоювань, яких він досяг на Балканах. Незважаючи на кілька великих перемог, здобутих Боемундом, зрештою, йому знадобилася лише одна поразка, щоб приректи його справу на провал. У наступні роки візантійські армії за допомогою венеційців повернули собі всі землі, захоплені Боемундом.
Норманська небезпека на деякий час закінчилася зі смертю Роберта Гвіскара в 1085 році, що поєдналося з перемогою Візантії та вирішальною допомогою Венеції, що дозволило Візантійцям повернути собі Балкани. Олексій був змушений надати венеціанцям привілеї, щоб забезпечити їхню підтримку, що зрештою призвело до того, що вони контролювали значну частину фінансового сектору імперіїLoud 1999, p.824..
Антіохійське повстання (1104—1140)