Япо́нсько-кита́йська війна́ (7 липня 1937 — 9 вересня 1945) — війна між Республікою Китай та Японською Імперією.

Попри те, що обидві держави вели періодичні бойові дії з 1931 року, повномасштабна війна розгорнулась 1937 року та закінчилася капітуляцією Японської імперії 1945 року. Війна виявилася наслідком курсу Японської імперії, спрямованого на досягнення політичного та військового панування в Республіці Китай для захоплення величезних сировинних та інших ресурсів. До 1937 року сторони схоплювалися в невеликих сутичках, так званих «інцидентах», оскільки обидві сторони з багатьох причин утримувалися від розв'язування тотальної війни. 1931 року відбулося вторгнення в Маньчжурію (також відоме як «Мукденський інцидент»). Останнім з подібних інцидентів став інцидент на Луґоуцяо — обстріл японцями Моста Марко Поло 7 липня 1937 року, який і є офіційним початком повномасштабної війни між двома країнами.

З 1937 по 1941 роки Республіка Китай билася сама. Після нападу японців на Перл-Гарбор Друга японо-китайська війна стала частиною Другої світової війни.

Назви У Китаї вона відома як Війна опору проти японської агресії () або коротко Війна опору ().

У сучасної Японії найчастіше використовується назва найчастіше використовується через сприйману об'єктивність.

Назви які використовував тодішний уряд Японії: , .

Слово використовувалося Японією, оскільки жодна країна не зробила офіційного оголошення війни. З погляду японців, локалізація цих конфліктів була вигідною для запобігання втручанню інших країн, зокрема Великої Британії та Сполучених Штатів, які були основним джерелом нафти та сталі відповідно. Формальне вираження цих конфліктів потенційно могло призвести до американського ембарго відповідно до Актів щодо нейтралітету 1930-х роківJerald A. Combs. Embargoes and Sanctions. Encyclopedia of American Foreign Policy, 2002. Крім того, через роздроблений політичний статус Китаю Японія часто заявляла, що Китай вже не є впізнаваною політичною одиницею, якій можна було оголосити війнуRea, George Bronson. The Case for Manchoukuo. New York: D. Appleton-Century Company, 1935. Pp 164..

Передісторія конфлікту Конфлікт бере свій початок у Японсько-китайській війні 1894—1895 років, в якій Китай, керований маньчжурською династією Цін, був розгромлений Японською імперією і згідно з Сімоносекським договором був вимушений віддати Тайвань та визнати незалежність Кореї.

Династія Цін перебувала на межі краху через внутрішні революційні виступи та експансії інших країн, тоді як Японська імперія стала великою державою завдяки ефективним заходам в ході модернізації. Республіка Китай була проголошена 1912 року в результаті Сіньхайської революції, що повалила династію Цін.

1915 року Японська імперія опублікувала «Двадцять одну вимогу», просуваючи свої політичні та комерційні інтереси в Республіці Китай. Після Першої світової війни Японська імперія придбала німецьку сферу впливу в Шаньдуні. Китай під управлінням республіканського уряду в Пекіні перебував в стані роздробленості та не міг чинити опір іноземній експансії. В 1926—1928 роках партією Гоміньдан (Китайською націоналістичною партією) був організований так званий Північний похід. Північний похід проходив по території Китаю, очищаючи його від конкурентів Ґоміньдану, поки не був зупинений у Шаньдуні силами пекінського уряду, підтриманого японцями, які намагалися перешкодити армії Ґоміньдану об'єднати Китай під своєю владою. Кульмінацією даних подій став Цзінаньський інцидент 1928 року. Того ж року правитель Маньчжурії Чжан Цзолінь був вбитий у зв'язку з ослабленням співпраці з японцями. Услід за цими подіями ґоміньданівський уряд Чан Кайші досяг своєї мети — об'єднання Китаю. Це сталося 1928 року.

Північний похід об'єднав Китай лише номінально — громадянські війни між колишніми воєначальниками та гоміньданівськими фракціями ламали цю єдність. До того ж, китайські комуністи бунтували проти центрального уряду. Внаслідок цього, китайський центральний уряд відволікався на громадянські війни та більше переймався внутрішніми проблемами ніж опором зовнішнім ворогам. Така ситуація призводила до незначного опору японській агресії. 1931 року, внаслідок Мукденського інциденту, Японія вторглася в Маньчжурію. Після п'яти місяців боротьби, 1932 року, в Маньчжурії був встановлений прояпонський режим — держава Маньчжоу-ґо. Не маючи можливості кинути виклик Японській імперії безпосередньо, Республіка Китай попросила допомоги у Ліги Націй. Ліга провела розслідування після якого засудила Японську імперію за вторгнення в Маньчжурію та виключила Японію з Ліги Націй. З другої половини 1920-х років і впродовж 1930-х мирне урегулювання було основою політики світової спільноти, і жодна з держав не бажала добровільно зайняти активнішу позицію.

За Мукденським інцидентом послідували безперервні конфлікти. 1932 року китайські та японські солдати зустрілися в короткій війні, так званий «Інцидент 28 січня». Ця війна привела до демілітарізації Шанхая, в якому китайцям було заборонено розміщувати свої військові сили. У Маньчжоу-ґо йшла тривала кампанія по боротьбі з антияпонськими добровольчими арміями. 1933 року японці атакували район Великого китайського муру, в результаті чого отримали контроль над провінцією Жехе та створили демілітаризовану зону між Великим китайським муром та районом Пекін-Тяньцзінь. Метою японців було створення буферної зони між Манчжоу-ґо та китайським націоналістським урядом, столицею якого був Нанкін.

Японська імперія продовжувала використовувати внутрішні конфлікти між китайськими політичними угрупуваннями для зменшення їх впливу. Це ставило нанкинський уряд перед фактом, що впродовж декількох років після Північного походу політична влада націоналістичного уряду поширювалася тільки на області довкола дельти річки Янцзи, тоді як інші регіони Китаю, по суті, знаходилися в руках регіональної влади.

Під тиском Японської імперії 1935 року Республіка Китай підписує японські умови нормалізації обстановки в Північному Китаї, які заборонили Комуністичній партії Китаю (КПК) партійну діяльність в Хебеї та покінчили з китайським контролем на півночі країни. Того ж року з'явилася угода між китайською владою в провінції Чахар (Монголія) та японцями про демілітаризацію східної частини провінції і зняття з поста її губернатора. Таким чином, до кінця 1935 року китайський центральний уряд фактично залишив Північний Китай. Відповідно, на його території були засновані підтримувані японцями органи влади.

Причини війни Японська імперія: Японія почала війну, маючи на меті повалення китайського центрального уряду Ґоміньдану та встановлення прояпонських режимів на території Республіки Китай. Проте, нездатність Японської імперії привести війну в Республіці Китай до бажаного закінчення, сполучене зі все несприятливішими торговельними обмеженнями Заходу, приводило до великих потреб Японської імперії в натуральних ресурсах, які були в Малайзії, Індонезії та Філіппінах, які були під контролем Великої Британії, Нідерландів та США відповідно. Японська стратегія опанування цих ресурсів привела до атаки на Перл-Гарбор та відкритті Тихоокеанського театру військових дій Другої світової війни.

Республіка Китай (Гоміньдан): До початку повномасштабних бойових дій Республіка Китай зосереджувала зусилля на модернізації армії та створенні життєздатної оборонної промисловості для збільшення своєї бойової потужності на противагу Японської імперії. Оскільки Республіка Китай була об'єднана під владою Ґоміньдану лише формально, вона знаходилася в стані постійної боротьби з комуністами та різними мілітаристськими об'єднаннями. У цілому, Республіка Китай переслідувала такі цілі: протистояти японській агресії, об'єднати Китай під керівництвом центрального уряду, звільнити країну від іноземних військ та перемогти комуністів.

Комуністична партія Китаю: Китайські комуністи побоювалися широкомасштабної війни проти японців. Комуністична партія уникала прямих бойових дій проти японців, змагаючись у той же час з націоналістами за вплив у Республіці Китаї з метою залишитися головною політичною силою в країні після вирішення конфлікту.

Радянський Союз: СРСР, у зв'язку із загостренням ситуації на Заході, був вигідний мир з Японською імперією на сході, щоб уникнути в разі можливого конфлікту війни на два фронти. У зв'язку з цим Республіка Китай представлялася ідеальною буферною зоною між сферами інтересів СРСР та Японської імперії. СРСР було вигідно підтримувати будь-яку центральну владу в Республіці Китай, щоб вона могла ефективніше організувала відсіч японській інтервенції, відводячи японську агресію від радянської території. Природною представлялася також підтримка китайських комуністів у світлі ідей «Світової революції».

Велика Британія: У 1920-х та 1930-х британська позиція по відношенню до Японської імперії була миролюбною. Так, обидві держави входили в Англо-японський союз. Багато представників британського співтовариства в Республіці Китай підтримували дії Японської імперії, які ослабляли націоналістичний китайський уряд. Це відбувалося через відміни китайськими націоналістами більшості іноземних концесій та відновлення права встановлювати власні податки і тарифи, без британської адміністрації. Велика частина британських озброєних сил була зайнята війною в Європі і могла приділити лише дуже невелику увагу війні на Тихоокеанському театрі.

США дотримувалися політики ізоляціонізму до нападу Японської імперії на Перл-Гарбор, проте допомагали Республіці Китай добровольцями та дипломатичними заходами. США також вводили ембарго на торгівлю нафтою та сталлю проти Японської імперії, вимагаючи виведення її військ з Китаю. З втягуванням в Другу світову війну, зокрема, війну проти Японської імперії, для США Республіка Китай стала природною союзницею.

Режим Віші у Франції: Основні шляхи поставок американської військової допомоги пролягали через китайську провінцію Юньнань та Тонкін, північну область Французького Індокитаю, тому Японська імперія намагалася блокувати китайсько-індокитайський кордон. 1940 року після поразки Французької республіки і встановлення пронімецького режиму Віші Японія здійснила вторгнення до Індокитаю. У березні 1945 року японці остаточно витіснили французів з Індокитаю, проголосивши там власні колонії.

Вільна Франція: У грудні 1941 року після японського нападу на Перл-Гарбор лідер Вільної Франції Шарль де Ґолль оголосив війну Японії. Французи виступали виходячи із загальносоюзницьких інтересів, а також в цілях утримання азійських колоній Франції під своїм контролем.

Сили сторін

Японська імперія

В японській армії, виділеній для бойових дій в Китаї, було 12 дивізій, що налічували 240—300 тисяч солдатів та офіцерів, 1200—1300 літаків, близько 1000 танків та бронемашин, більше 1,5 тисяч гармат. Оперативний резерв становили частини Квантунської армії та 7 дивізій, розміщених у метрополії. Крім того, було близько 150 тисяч маньчжурських та монгольських солдатів, що служили під керівництвом японських офіцерів. Для підтримки з моря дій сухопутних військ виділялися значні сили військово-морського флоту. Японські війська були добре навчені та оснащені.р. Е. Дюпюї, Т. Н. Дюпюї. Всесвітня історія воєн. — С-п, м: АСТ, кн.4, с.342

Також разом з японськими військами діяли дивізії китайських колабораціоністів. 1938 року в Колабораціоністську китайську армію входило 78 тис. людей і їх кількість постійно зросталаJowett, Phillip, Rays of the Rising Sun, ст.130-133. На кінець війни в армію колабораціоністів входили людей.

Китайська республіка