Студії дитинства або Дослідження дитинства (з англ. Childhood Studies або Children and Childhood Studies) — це міждисциплінарна галузь наукових досліджень, яка вивчає дитинство як соціальне, культурне, історичне та психологічне явище. Основною метою цієї галузі є розуміння структурних проблем, що впливають на якість дитинства в різних культурах, а також пошук шляхів їхнього вирішення. Цей напрям ґрунтується на засадах соціальних наук (зокрема антропології, економіки, історії, соціології), гуманітарних дисциплін (літературознавство, філософія, релігієзнавство, історія мистецтв) та поведінкових наук, особливо психології. Дитинство у цьому підході розглядається як складне соціальне явище, що формується в конкретному культурному й історичному контексті. Увага приділяється не лише зовнішнім умовам дитинства, але й самій дитині як активному соціальному суб'єкту, здатному впливати на своє середовище. У рамках соціології дитинства визнається, що поняття дитинства не є універсальним — воно змінюється залежно від часу, місця та соціальних обставин. Відтак, дитинство розглядається як соціальний конструкт, а не просто як природна стадія розвитку.

Історія академічного розвитку Дослідження дитинства як академічна дисципліна сформувалася порівняно недавно і залишається однією з наймолодших міждисциплінарних галузей знання. Перші проєкти, які можна віднести до цієї сфери, з'явилися у Великій Британії в середині 1980-х років. Вони розвивалися у межах уже усталених дисциплін, зокрема педагогіки, і були представлені у вигляді дослідницьких модулів. Академічне становлення досліджень дитинства слід розглядати в контексті формування інших міждисциплінарних напрямів — таких як афроамериканські студії чи жіночі студії. Ці напрями виникли як спроба дати голос суспільним групам, які раніше були маргіналізовані або повністю виключені з наукового дискурсу. Одними з перших систематичних публікацій у цій сфері стали збірник Студії дитинства: читач у перспективах дитинства Жана та Річарда В. Міллсів (Childhood Studies: A Reader in Perspectives of Childhood) та Вступ до студій дитинства Мері Джейн Кегілі (An Introduction to Childhood Studies).

У 1993 році було засновано науковий журнал Childhood, який став основним майданчиком для міжнародних публікацій у цій галузі. Заснування міждисциплінарного напряму Студії дитинства (Children's Studies) у США відбулося восени 1991 року в коледжі Бруклін при Міському університеті Нью-Йорка (CUNY). Його метою стало створення єдиної, всебічної парадигми для вивчення дітей і молоді у сферах гуманітаристики, соціальних і природничих наук, медицини та права. У 1997 році в цьому ж закладі було створено Центр досліджень дітей і дитинства (Children's Studies Center for Research, Policy, and Public Service), а у 2011 році програму офіційно перейменували на Студії дитинства та молоді (Children and Youth Studies). Інші академічні інституції згодом також запровадили подібні програми. Зокрема, Нортумбрійський Університет у Великій Британії був одним із перших, хто запропонував програми із досліджень дитинства, а Університет Рутґерса (Кемден, США) створив першу кафедру, яка пропонує ступені від бакалаврату до PhD. Цей підхід передбачає вивчення дитинства як культурного конструкта з різних дисциплінарних перспектив. Серед важливих публікацій у галузі — The Palgrave Handbook of Childhood Studies (2009) під редакцією Єнса Квортрупа, Вільяма Корсаро та Міхаеля-Себастіана Гоніґа. Історикиня та дослідниця Ґертруд Ленцер, співзасновниця програми Студії дитинства (Children's Studies) у Брукліні, наголошувала, що до 1990-х років більшість академічних дисциплін майже не приділяли уваги дітям як окремій темі дослідження. Вона критикувала фрагментованість підходів, коли вивчення дитинства відбувалося в межах окремих дисциплін без міждисциплінарного діалогу. Натомість Ленцер виступала за цілісний гуманітарно орієнтований підхід, який враховує дітей як повноцінних суб'єктів — соціальних, культурних, історичних. Поряд із розширенням академічних програм, дослідницька спільнота зросла до тисяч науковців у всьому світі. Виникли також мережі на кшталт Дослідження студій дитинства (Exploring Childhood Studies) — електронної розсилки для дослідників і практиків. Попри здобутки, критика з боку дослідників із постколоніальних контекстів, зокрема з Індії, вказує на домінування західного бачення дитинства, зосередженого на інтервенції. Такі дослідники звертають увагу на те, що напрями досліджень часто визначаються зовнішніми донорами, що відтворює колоніальні підходи у знаннєвому виробництві.

Зміна мислення про дітей та дитинство

Історичний огляд уявлень про дитинство З XVII ст. у Європі поступово формується нове розуміння про дитинство як окремий період життя, що вимагає спеціального захисту, виховання та інституційного втручання. Цьому сприяли зростання ролі церкви, розвиток шкільної освіти та зміни в організації сімейного життя. З філософією Джона Локка також розвинулося уявлення про дитину як про «чистий аркуш» (з лат. tabula rasa). Це уявлення означає, що на початку свого життя людина ще не має знань, досвіду та норм, а тому її необхідно формувати через мораль, дисципліну та освіту.

Зростає увага до освіти, з'являються спеціалізовані навчальні заклади, такі як школи і коледжі, де діти проводять значну частину свого часу окремо від дорослих. А педагоги — розвивають педагогічні теорії та практики, спрямовані на виховання дітей як моральних та дисциплінованих членів суспільства. Сім'я також стає більш центрованою навколо дитини, що сприяє зростанню емоційної цінності дітей для батьків: сімейні портрети починають відображати дітей як важливих членів родини, а самі батьки проявляють більшу зацікавленість в їхньому розвитку. Виникає специфічний дитячий одяг та іграшки, що символізує визнання дитинства як окремого періоду з власними потребами та інтересами.

Уперше ці історичні зміни дослідив французький історик Філіп Ар'єс. У своїй фундаментальній праці Століття дитинства: соціальна історія сімейного життя, 1962 (Centuries of Childhood: A Social History of Family Life, 1962) він стверджує, що у середньовічній Європі, особливо у Франції та Англії до XIX століття, чітко окресленого періоду життя як «дитинство» практично не існувало. Дітей, щойно вони ставали фізично здатними, інтегрували у світ дорослих, де вони працювали, відпочивали та поводилися подібно до них. У середньовічному мистецтві дітей часто зображували як мініатюрних дорослих —  у такому ж одязі та з такими ж серйозними виразами обличчя, що свідчить про відсутність культурного розмежування​. У ті роки також спостерігався високий рівень дитячої смертності, що могло формувати меншу емоційну прив'язаність до дітей на ранніх етапах їхнього життя і, як наслідок, впливати на ставлення до дітей.

Дитинство як соціальний конструкт Упродовж ХХ століття соціологія дитинства сформувалася як окрема галузь знання, що суттєво змінило підхід до розуміння природи дітей та самого дитинства. Важливу роль у цьому відіграла збірка Конструюючи та реконструюючи дитинство, 1900 (Constructing and Reconstructing Childhood, 1990), під редакцією Еллісон Джеймс і Алана Праута. У ній було запропоновано «нову соціологію дитинства», яка ставить під сумнів уявлення про дитинство як універсальний і сталий досвід.

Цей підхід наголошує, що дитинство є соціальним конструктом, а не лише біологічним етапом розвитку. Уявлення про те, ким є діти та яким має бути дитинство, формуються в залежності від культурних, історичних, економічних і політичних умов. У зв'язку з цим сучасні дослідники говорять не про єдине, «нормативне» дитинство, а про множинні дитинства (з англ. multiple childhoods), що враховують такі фактори класу, гендеру, етнічності, релігії та географії тощо​. Таким чином, у соціології утверджується динамічне й контекстуальне бачення дитинства — як простору досвіду, що є результатом взаємодії дітей із соціальним світом, а не лише «підготовчим етапом» до дорослого життя.

Агентність дітей Однією з ключових ідей сучасної соціології дитинства є визнання дітей як активних суб'єктів суспільства — агентів, які беруть участь у творенні соціальної реальності. Згідно з Вільямом Корсаро, діти не лише відтворюють дорослу культуру, а й активно створюють власну культуру однолітків через гру, спілкування та символічні взаємодії та колективні практики.

Діти здатні впливати на родинне життя, освітнє середовище та ширші суспільні процеси, навіть у межах обмежених ресурсів і повноважень. Водночас соціальні інститути — як-от право, освіта, медіа та споживча культура — задають нормативні уявлення про «ідеальне дитинство» та «правильну дитину», часто обмежуючи можливості для самовираження та участі.

Підхід до дитини як соціального агента передбачає не лише визнання її здатності до самостійного осмислення дійсності, а й врахування її голосу, досвіду та поглядів у прийнятті рішень, що безпосередньо стосуються її життя — у родині, школі, суспільстві, а також у наукових дослідженнях.

У своїх дослідженнях Норман Ґебріел (2017) підкреслює, що діти осмислюють свій досвід і взаємодіють із соціальним оточенням як суб'єкти, а не об'єкти виховання​. Це проявляється і в етнографічних дослідженнях гри — наприклад, «la Strega» в Італії або рольові ігри в сільських громадах Судану, де діти надають традиційним іграм нові значення, що відображають їхній соціальний досвід і креативність. У цих взаємодіях дитинство постає не як репетиція дорослого життя, а як змістовний і автономний соціальний простір.

Критика адултизму Сучасні дослідники піддають критиці адултизм (від англ. adultism)— системне переважання дорослих у прийнятті рішень, знецінення думки дитини та обмеження її участі в публічному житті. Він проявляється в припущеннях про те, що діти «не розуміють», «не готові», або «не мають своєї думки та права голосу». Соціологія дитинства виступає проти адултистських практик і підкреслює необхідність включення дитячих голосів у дослідження, політику, освіту та соціальні ініціативи. Замість вертикальних моделей влади (дорослий → дитина) пропонуються реляційні підходи, що визнають дитину як партнера у взаємодії. Це підтримується і правозахисними документами — зокрема, Конвенцією ООН про права дитини (1989), яка закріпила право дітей бути почутими у всіх справах, що їх стосуються.

Соціальна нерівність і дитинство Дослідження Еллісон П'ю (Windfall Child Rearing, 2004) показують, як низький і нестабільний дохід формує специфічну культуру споживання в бідних сім'ях, де сплески фінансових надходжень використовуються для короткотривалих «жестів турботи» — свят, подарунків чи брендових речей, які символізують «нормальне дитинство»​. Ці практики свідчать, що навіть за обмежених можливостей батьки прагнуть забезпечити «достатньо хороше дитинство», орієнтоване на любов, безпеку і включеність у спільноту.

Цифрові технології та трансформація дитинства У XXI столітті цифрові технології, інтернет і медіа трансформують уявлення про дитинство. Ніл Постман у праці Зникнення дитинства, 2002 (The Disappearance of Childhood, 2002) стверджував, що мас-медіа стирають межі між світом дорослих і дітей, унаслідок чого дитинство як соціальний феномен поступово «зникає»​.

Деякі дослідники вважають, що поширення візуальної культури сприяє регресії аналітичного мислення на користь емоційного, що впливає на освітній і когнітивний розвиток дітей. Це виводить на передній план питання про те, як освіта та соціалізація можуть адаптуватися до нових медіаформ.

Студії дитинства у світі та Україні Станом на зараз, згідно з даними порталу Studyportals, у світі відкрито понад 298 бакалаврських програм та понад 219 магістерських програм пов'язаних зі студіями дитинства.

Найбільше бакалаврських та магістерських програм відкрито в Європі, зокрема у Великобританії (понад 120 та 106, відповідно), найменше в Південній Америці: там наразі не відкрито жодної навчальної програми пов'язаної зі студіями дитинства.

Загалом статистика по континентах така:

Європа — 128 бакалаврських програм та 135 магістерських;