Італійське королівство ( або ; ; ), яке також називають Імперською Італією (; ) — одне із складових королівств Священної Римської імперії разом із королівствами Німеччини, Богемії та Бургундії. Початково королівство охоплювало значні частини Північної та Центральної Італії. Його первісною столицею до XI століття була Павія.
Після падіння Західної Римської імперії в 476 році та короткого правління Одоакра, Італією правили остготи, а пізніше лангобарди. У 773 році Карл Великий, король франків, перетнув Альпи і вторгся в Лангобардське королівство, яке охоплювало всю Італію, за винятком Римського герцогства, Венеційської республіки та залишків володінь Візантії на півдні. У червні 774 року король лангобардів Дезідерій капітулював у своїй столиці Павії, і франки стали господарями Північної Італії. Південні області залишалися під контролем лангобардів, оскільки їх васальне Беневентське герцогство було перетворено на незалежне Беневентське князівство. Карл Великий оголосив себе королем лангобардів і в 800 році був коронований імператором у Римі. Члени династії Каролінгів продовжували правити Італією до повалення Карла Товстого в 887 році, після чого вони ненадовго повернули собі престол у 894—896 роках.
У 951 році король Німеччини Оттон I, уже одружений з королевою Італії Аделаїдою Бургундською, вторгся в королівство і проголосив себе королем. Оттон переміг попереднього короля і завоював Павію в 961 році, а потім продовжив шлях до Риму, де він сам був коронований імператором в 962 році. Союз корон Італії та Німеччини з так званою «Римською імперією» виявився стабільним. Бургундія була додана до цього союзу в 1032 році, і до XII століття термін «Священна Римська імперія» став використовуватися для його опису. Імператор зазвичай також був королем Італії та Німеччини, хоча імператори іноді призначали своїх спадкоємців правити в Італії, а іноді італійські єпископи та дворяни обирали власного короля на противагу королю Німеччини. Відсутність італійського монарха призвела в Середньовіччі до швидкого зникнення центрального уряду, але сама ідея про те, що Італія була королівством у складі Імперії, залишалася, і імператори часто намагалися нав'язати свою волю італійським містам-державам, що розвивалися. Війни між гвельфами та гібелінами, антиімперіалістичними та імперіалістичними фракціями відповідно, були характерними для італійської політики в XII—XIV століттях. Ломбардська ліга була найвідомішим прикладом цієї ситуації; хоч і не був оголошеним сепаратистським рухом, він відкрито заперечував претензії імператора на владу.
Століття між приниженням в Каноссі (1077) і Венеційським миром 1177 року призвело до утворення міст-держав, незалежних від німецького імператора. Череда Ломбардських війн з 1423 по 1454 роки зменшила кількість конкуруючих держав. Наступні сорок років були відносно мирними в Італії, але в 1494 році півострів був захоплений Францією.
Після імперської реформи 1495—1512 рр. Італійське королівство відповідало неокружним територіям на південь від Альп. Юридично імператор підтримував інтерес до них як до номінального короля та сюзерена, але «уряд» королівства складався лише з повноважних представників, яких імператор призначив представляти його, та тих губернаторів, яких він призначив керувати своїми італійськими державами. 250—300 менших феодалів імперської Італії (Reichsitalien), незважаючи на це, часто зверталися до імперських судів і юрисдикцій, щоб вирішити конфлікти з більш потужними князями.
Правління Габсбургів у кількох частинах Італії тривало в різних формах, але завершилося кампаніями французьких революціонерів у 1792—1797 роках, коли за підтримки Наполеона на місцевому рівні було створено ряд сестринських республік, які потім об'єдналися в Італійську Республіку під його президентством. У 1805 році Італійська Республіка стала Королівством Італія з Наполеоном як новим королем. Ця держава була розпущена з падінням правління Наполеона в 1814 році.
Передумови
Ломбардське королівство Після битви при Тагінах, в якій загинув король остготів Тотіла, візантійський полководець Нарсес захопив Рим і обложив Куми. Тея, новий король остготів, зібрав залишки остготської армії та рушив, щоб зняти облогу, але в жовтні 552 року Нарсес влаштував йому засідку біля Монс Лактаріус (сучасний Монті Латтарі) у Кампанії, поблизу Везувію та Нуцерії Альфатерни. Бій тривав два дні, і Тея загинув в бою. Остготська влада в Італії була ліквідована, але, згідно з римським істориком Прокопієм Кесарійським, Нарсес дозволив остготському населенню та їхнім союзникам-ругам мирно жити в Італії під римським суверенітетом. Відсутність будь-якої реальної влади в Італії відразу після битви призвела до вторгнення франків і алеманів, але вони також зазнали поразки в битві при Вольтурні, і півострів на короткий час був знову включений до складу імперії.
Королі лангобардів (, в однині ) правили тим германським народом від їхнього вторгнення в Італію в 567–68 рр. до тих пір, поки лонгобардська ідентичність не була втрачена в IX і X століттях. Після 568 року лангобардські королі іноді називали себе королями Італії ().
Основними джерелами для лангобардських королів до франкського завоювання є анонімний Origo Gentis Langobardorum VII століття та Historia Langobardorum VIII століття Павла Диякона. Найдавніші королі (до-летінги), перелічені в Origo, майже напевно є легендарними. Вони нібито царювали під час періоду переселення народів. Першим правителем, засвідченим незалежно від лангобардської традиції, є Тато.
Фактичний контроль суверенів обох основних областей, що складали королівство — Великої Лангобардії () на півночі (у свою чергу поділений на західну (Нейстрію), східну (Австрію) і Тускію), і Малої Лангобардії () на півдні, не було постійним протягом двох століть життя королівства. Початковий етап сильної автономії багатьох складових герцогств розвивався з часом із зростанням королівської влади, навіть якщо прагнення герцогів до автономії ніколи не були повністю досягнуті.
Ломбардське королівство виявилося більш стабільним, ніж його остготський попередник, але в 774 році, під приводом захисту папства, воно було завойоване франками під керівництвом Карла Великого. Вони тримали італо-лангобардське королівство відокремленим від свого власного, але королівство брали участь у всіх розділах, поділах, громадянських війнах і кризах спадкоємства Каролінгської імперії, частиною якої воно стало, доки наприкінці дев'ятого століття Італійське королівство не стало незалежною, але дуже децентралізованою державою.
Складова Каролінзької імперії Смерть імператора Лотаря I у 855 році призвела до того, що його королівство Середня Франкія було розділено між його трьома синами. Старший, Людовик II, успадкував землі Каролінгів в Італії, якими тепер вперше (за винятком короткого правління сина Карла Великого Піпіна в першому десятилітті століття) керували як окремою одиницею. Королівство охоплювало всю Італію аж до Риму та Сполето, але решта південної Італії перебувала під владою лангобардського Беневентського князівства або Візантійської імперії.
Після смерті Людовіка II без спадкоємців було кілька десятиліть плутанини. Імператорська корона спочатку була предметом суперечки між каролінгськими правителями Західної Франкії (Франція) та Східної Франкії (Німеччина), причому спочатку західний король (Карл Лисий), а потім східний (Карл Товстий) отримав приз. Після усунення останнього місцеві дворяни — Гвідо III Сполетський і Беренгар I Фріульський — сперечалися за корону, і зовнішнє втручання не припинялося, причому Арнульф Каринтійський і Людовик III Сліпий Прованський претендували на імперський трон на деякий час. Королівство також зазнало арабських набігів із Сицилії та Північної Африки, а центральна влада була в кращому випадку мінімальною.
У X столітті ситуація майже не покращилася, оскільки різні бургундські та місцеві дворяни продовжували сперечатися щодо корони. Порядок був нав'язаний лише ззовні, коли німецький король Оттон I вторгся в Італію та захопив собі як імператорський, так і італійський престол у 962 році.
Історія
Імперська Італія У 951 році король Німеччини Оттон I одружився з Аделаїдою Бургундською, вдовою покійного короля Італії Лотаря II. Оттон був проголошений королем Італії в Павії, незважаючи на свого суперника, маркграфа Беренгара Іврейського. Коли в 960 році Беренгар напав на Папську область, король Оттон, викликаний папою Іоанном XII, завоював Італійське королівство і 2 лютого 962 року коронувався в Римі як імператор Священної Римської імперії. З того часу королі Італії завжди були королями Німеччини, і таким чином Італія стала складовим королівством Священної Римської імперії разом із Королівством Німеччина () і — з 1032 — Бургундія. Король Римлян (Rex Romanorum) теоретично мав би бути коронований у Павії як прелюдія до візиту до Риму, щоб бути коронованим Папою як імператор.
Загалом, монарх був переважно відсутнім, проводячи більшу частину свого часу в Німеччині та залишаючи Італійському королівству невелику центральну владу. Також не вистачало потужних земельних магнатів — єдиним помітним було Тосканське маркграфство, яке мало великі землі в Тоскані, Ломбардії та Емілії, але зазнало невдачі через відсутність спадкоємців після смерті Матильди Каносської в 1115 році. Це залишило вакуум влади, який дедалі більше заповнювали папство та єпископи, а також дедалі багатші італійські міста, які поступово стали домінувати над навколишньою сільською місцевістю. Після смерті імператора Оттона III у 1002 році одному з наступників пізнього Беренгара, маркграфу Ардуїну з Івреї, навіть вдалося взяти на себе італійську корону та розбити імперські війська під проводом герцога Оттона І Каринтійського. Лише в 1004 році новий король Німеччини Генріх II зміг за допомогою єпископа Лева з Верчеллі переїхати до Італії, щоб отримати корону . Ардуен вважається останнім місцевим «королем Італії» до приходу на престол Віктора Еммануїла II у 1861 році.
Салійський наступник Генріха Конрад II намагався підтвердити своє панування проти архієпископа Аріберта Міланського та інших італійських аристократів (). Під час облоги Мілана в 1037 році він видав щоб заручитися підтримкою васвасорської дрібної шляхти, володіння якої він оголосив спадковими. Незважаючи на те, що Конрад стабілізував своє правління, панування Імперії в Італії залишалося спірним.
Гогенштауфени
Міста вперше продемонстрували свою зростаючу могутність під час правління імператора Гогенштауфена Фрідріха Барбаросси (1152—1190), чиї спроби відновити імперську владу на півострові призвели до низки війн з Ломбардською лігою, об'єднанням міст Північної Італії, яку здебільшого очолював Мілан, і зрештою до вирішальної перемоги Ліги в Битві при Леньяно в 1176 році, лідером якого був міланець Гвідо да Ландріано, що змусило Фрідріха надати адміністративні, політичні та судові поступки муніципалітетам, офіційно поклавши край його спробі домінувати в Північній Італії. Відтоді Північна Італія перетворилась на мереживо автономних герцогств і міст-держав, лише номінально підпорядкованих Священній Римській імперії.