Сербське князівство (сучасна ), також відоме як Князівство сербів (сучасна ; ; ) — одна з ранньосередньовічних держав сербів в західних регіонах Південно — Східної Європи, що існувала з VIII століття до 969—971 років та очолювалась династією Властимировичів. Першим відомим правителем був Вишеслав, який почав правити близько 780 року. Ще з 680–х років Болгарське царство захопила землі на сході. Властимир чинив опір і переміг болгарську армію в трирічній війні (839—842), після чого дві держави жили в мирі кілька десятиліть. Трьом синам Властиміра вдалося разом правити Сербією, хоча й недовго. Сербія стала ключовою частиною боротьби за владу між візантійцями та болгарами, які переважно були союзниками візантійців, що також призвело до великих династичних війн, що тривали три десятиліття. В 924 році князівство було анексоване Симеоном I і підпорядковане болгарському правлінню до 933 року, коли сербський князь Часлав став правителем сербської землі, ставши наймогутнішим правителем династії Властимировичів.
Важливим процесом у цей період була християнізація сербів , завершена у другій половині IX століття встановленням християнства як державної релігії. Князівство було остаточно анексовано Візантією приблизно в 969—971 роках і в подальшому складало особливу військово-адміністративну одиницю Візантійської імперії — Раський катепанат. Основні відомості з історії князівства та династії Властимировичів походять з трактату Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (написана 948—949 рр.).
Передісторія Слов'яни (склавини) розселилися по Балканах протягом VI і VII століть, що призвело до завершення раннього візантійського панування в цих регіонах. Історія ранньосередньовічного Сербського князівства та династії Властимировичів описана в праці «Про управління імперією», скорочено — «ПУІ» візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного (правління 913—959 роки). У творі згадується перший сербський правитель без імені (традиційно відомий як «невідомий князь»), який привів білих сербів до південно-східної Європи та отримав захист імператора Іраклія (правління 610—641) перед вторгненням Болгарії (680). Сербський правитель титулувався «князем (архонтом) сербів» (αρχων Σερβλίας). ПУІ згадує, що цього правителя змінив син, а потім онук, і історики загалом приймають звіти ПУІ про спадкоємність князів з того самого роду, але їхні імена невідомі до приходу Вішеслава ( 780—800 роки).
Вишеслав, Радослав і Просігой (близько 780—830) Час і обставини правління перших трьох сербських правителів майже невідомі. Першим з відомої династії був Вишеслав, який почав своє правління близько 780 року, будучи сучасником Карла Великого (правив у 768—814 рр). Серби того часу були організовані в жупи (župa), конфедерацію сільських громад (приблизно еквівалент повіту), очолюваних місцевим жупаном (магістрат або губернатор); намісництво було спадковим, а жупани підпорядковувались сербському князеві, якому вони були зобов'язані допомагати у війні. Згідно з DAI, «хрещена Сербія» (помилково відома в історіографії як Рашка) включала населені міста (καστρα/kastra) Дестінікон (Δεστινίκον), Цернабускеї (Τζερναβουσκέη), Мегіретус (Μεγυρέτους), Дреснейк (Δρεσνεήκ), Лєсник (Λεσνήκ) і Салінес (Σαληνές), тоді як «мала земля» (χοριον/chorion) Боснія (Βοσωνα), частина Сербії, мала міста Катара (Κατερα) і Десник (Δέσνηκ). Серед інших згаданих земель (або князівств), населених сербами, були «країни» Паганія, Захумле і Травунія, тоді як «земля» Дукля була під контролем візантійців (імовірно, вона також була заселена сербами). Враховуючи велику територію, серби, швидше за все, прибули як невелика військова еліта, яка зуміла організувати й асимілювати інших уже осілих і чисельніших слов'ян. Ці держави межували з «Сербією» на півночі. Точні кордони ранньої сербської держави невідомі.
Хоча Вишеслав згадується лише по імені, DAI згадує, що серби служили візантійському імператору і що вони в цей час перебували в мирі з болгарами, чиїми сусідами вони були і з якими мали спільний кордон. Перше Болгарське царство під проводом Телеріга планувало колонізувати деякі свої землі більшою кількістю слов'ян із сусідньої Берзіти, оскільки попередня експансія Болгар спричинила масову слов'янську міграцію та депопуляцію Болгарії — у 762 році понад 200 000 людей втекли на територію Візантії та були переселені до Малої Азії. Болгари зазнали поразки в 774 році після того, як Костянтин V дізнався про їхній планований набіг. У 783 році у Візантійській імперії відбулося велике слов'янське повстання, яке простягалося від Македонії до Пелопоннесу, яке згодом було придушене візантійським патрикієм Ставракієм.
Вішеслава успадкував його син Радослав, потім онук Просігой , і один із цих двох, швидше за все, правив під час повстання Людевіта Посавського проти франків (819—822); згідно з «Королівськими франкськими анналами» Ейнгарда, написаними в 822 році, Людевіт пішов зі свого місця в Сісаку до сербів , причому Ейнхард згадав, що для сербів «вважається, що вони тримають велику частину Далмації» (ad Sorabos, quae natio magnam Dalmatiae partem obtinere dicitur). За словами Живковича, використання терміну Далмація в Королівських франкських анналах для позначення як землі, де правили серби, так і земель під владою хорватського князя, ймовірно, було відображенням територіальних прагнень франків щодо всієї території колишньої римської провінції Далмація. Хоча описані кордони позначають велику територію, це переважно гірська та важкодоступна місцевість, порізана високими хребтами Дінаридів. У межах цього регіону серби заселяли лише невеликі, ізольовані й віддалені один від одного долини річок, карстові поля й родючі улоговини. Ці клаптики території мали родючі землі, придатні для землеробства, тоді як важкодоступні гірські райони залишалися незаселеними. Правнук Вишеслава Властимир почав своє правління в 830-х роках, і він є найстарішим сербським правителем, про якого є більш значні дані.
Протидія болгарській експансії (805—829)
На сході зміцнилося Болгарське царство і у 805 році Крум підкорив бранічевців, тимочан і оботрітів на схід від Сербії, вигнав їхніх племінних вождів і замінив їх адміністраторами, призначеними центральним урядом. У 815 році болгари та візантійці підписали 30-річний мирний договір, але у 818 році, під час правління Омуртага (814—836) через адміністративну реформу, яка позбавила їх значної частини місцевої влади бранічевці та тимочани разом з іншими племенами прикордоння повстали та відокремилися від Болгарії. Тимочани покинули асоціацію (союз) Болгарської імперії та шукали, разом із дунайськими оботритами та гудусканами, захисту від імператора Священної Римської імперії Людовіка Благочестивого (правління 813—840) і зустріли його при його дворі в Герсталі. Тимочани переселилися на територію франків, десь у Нижню Паннонію, і востаннє згадуються в 819 році, коли Людевіт переконав їх приєднатися до нього у боротьбі з франками. Дунайські ободрити залишилися в Банаті і чинили опір болгарам до 824 року, після чого про них більше нічого не чутно. Крум послав посланців до франків і попросив визначити точний кордон між ними, і переговори тривали до 826 року, коли франки знехтували ними. Болгари відповіли підкоренням слов'ян, що жили в Паннонії. Потім болгари послали кораблі вгору по річці Драва і в 828 році спустошили Верхню Паннонію на північ від Драви. У 829 році також відбулися бої, і до цього часу болгари перемогли всіх своїх колишніх слов'янських союзників.
Болгарська імперія проводила загальну політику експансії, згідно з якою вони спочатку накладали сплату данини на сусідній народ і зобов'язували надавати військову допомогу у формі союзу, залишаючи їм внутрішнє самоврядування та місцевих правителів, а коли потреба в таких відносинах зникала, вони припиняли самоврядування згаданого народу та накладали свою пряму та абсолютну владу, повністю інтегруючи їх у болгарську політичну та культурну систему.
Властимир, Мутимир і Першослав (830—892)
Властимир став наступником свого батька Просігоя біля 830 року. Він об'єднав сусідні сербські племена. Серби були стривожені та, швидше за все, консолідувалися через поширення Болгарської імперії до їхніх кордонів болгарським завоюванням сусідніх слов'ян і, можливо, прагнули припинити експансію Болгарії на південь (в Македонію). Імператор Феофіл (правління 829—842) був визнаний номінальним сюзереном сербів і, швидше за все, заохочував їх перешкоджати болгарам. Тридцятирічний мирний договір між Візантією і Булгарами, підписаний у 815 р., був ще чинним.Згідно з Костянтином VII, серби і болгари жили мирно як сусіди до вторгнення болгар у 839 році (в останні роки Феофіла). Невідомо, що саме спонукало до війни , оскільки Порфирогенет не дає чіткої відповіді; чи це було результатом сербсько-болгарських відносин, тобто болгарського завоювання на південний схід, чи результатом візантійсько-болгарського суперництва, в якому Сербія була в союзі з візантійцями. За словами Багрянородного, болгари хотіли продовжити завоювання слов'янських земель і підкорити сербів. Пресіан I (правління 836—852) почав вторгнення на територію Сербії в 839 році, що призвело до війни, яка тривала три роки, в якій переможна армія Властиміра вигнала Пресіана з Сербії; Пресіан втратив велику кількість своїх людей і не здобув територій. Серби мали перевагу в лісах і ущелинах. Поразка болгар, які стали однією з найбільших держав у IX столітті, показує, що Сербія була організованою державою, цілком здатною захистити свої кордони, і мала дуже високу військову та адміністративну організацію. Невідомо, чи мала Сербія за часів Властимира систему укріплень і розвинені військові структури з чітко визначеними ролями жупана. Після перемоги над болгарами статус Властиміра підвищився, і, згідно з Файном, він продовжив експансію на захід, захопивши Боснію та Герцеговину (відому як Хум). Тим часом; Браничево, Морава, Тимок, Вардар і Подримле були зайняті болгарами. Властимир видав свою доньку заміж за Країну, сина місцевого жупана Требіньє, Белое, бл. 847/848. Цим шлюбом Властимир підвищив титул Країни до архонта. Родина Бєлоєвичів, таким чином, мала право правити Травунією.
Після смерті Властиміра правління було розділено між трьома його синами: Мутімиром, Строймиром і Гойніком. Брати знову розбили болгар 853—854 рр., полонивши болгарського князя Володимира, сина Бориса I. Після цього серби і болгари уклали мир. Протягом наступного періоду християнізація сербів була завершена. Мутімир підтримував спілкування зі Східною церквою (Константинополь), коли Папа Іван VIII запросив його визнати юрисдикцію Сірмійського єпископства.
Серби і болгари прийняли старослов'янську літургію замість грецької. Через деякий час після перемоги над болгарами Мутімир витіснив своїх братів, які втекли до Болгарії. Він тримав при дворі сина Гойніка Петра Гойніковича, але той зумів втекти до Хорватії. Мутимир правив до 890 року, його змінив його син Першослав. Проте Першослав був скинутий Петром, який повернувся з вигнання в Хорватії приблизно в 892 році.
Петро, Павло і Захарія (892—927) Ім'я Петро говорить про те, що християнство почало проникати в Сербію, безсумнівно, через контакти Сербії з болгарами та візантійцями. Петро закріпився на троні (після того, як відбив виклик Клоніміра, сина Стойміра), і був визнаний болгарським царем Симеоном I. Між двома державами був підписаний союз. Вже маючи лояльність Травунії, Петро почав розширювати свою державу на північ і захід. Він приєднав долину річки Босна, а потім рушив на захід, заручившись прихильністю нарентійців, агресивного незалежного слов'янського племені, що промишляло піратством. Однак експансія Петра в Далмацію привела його до конфлікту з князем Михайлом Захумським, який також став могутнім, керуючи прибережним князівством Захумлє.