Середньовічний період Японії (періоди Камакура, Намбокучьо̄ та Муромачі, іноді також період Адзучі-Момояма) був перехідним періодом для національної літератури. Кіото перестало бути єдиним літературним центром, оскільки по всій країні з'явилися впливові письменники та читацька аудиторія, і відповідно розвинулося ширше розмаїття жанрів і літературних форм, таких як прозові ґункі моноґатарі та отоґі-дзо̄ші, вірші ренґа, а також різні театри, такі як но. Середньовічну японську літературу можна загалом розділити на два періоди: раннє та пізнє середньовіччя, перший тривав приблизно 150 років з кінця XII до середини XIV століття, а другий — до кінця XVI століття.

Раннє середньовіччя ознаменувалося продовженням літературних тенденцій класичного періоду з продовженням написання придворної художньої літератури (моноґатарі), а складання поезії вака досягло нових висот в часи Шін кокін вака-шю, антології, складеної Фуджіварою но Тейка та іншими за наказом імператора Ґо-Тоби. Одним із нових жанрів, що виник у цей період, були ґункі моноґатарі, типовим прикладом цього жанру є «Повість про Хейке», драматичний переказ подій воєн між кланами Мінамото та Тайра. Окрім цих героїчних оповідань, у цей період було створено кілька інших історичних та напівісторичних творів, у тому числі Мідзу Каґамі та Ґуканшьо. Нариси під назвою дзуйхіцу набули популярності з появою Ходжьокі Камо но Чьомея та Цуредзуреґуса Кенко. Японський буддизм також зазнав значних змін в цей час, коли було створено кілька важливих нових сект, засновники яких — найвідоміші Доґен, Шінран і Нічірен — написали численні трактати, викладаючи своє тлумачення буддійського вчення. Письмо класичною китайською мовою, з різним ступенем літературних достоїнств і різним ступенем прямого впливу від літератури, створеної на континенті, продовжувало залишатися аспектом японської літератури, як це було від початку японської літератури.

У пізньому середньовіччі вудбулися подальші зрушення в літературних течіях. Жанр ґункі моноґатарі залишився популярним, з'явилися такі відомі твори, як Тайхейкі та Соґа моноґатарі, що відображали хаотичну громадянську війну, яку переживала країна в той час. Придворна художня література ранніх епох поступилася місцем отоґі-дзоші, які були ширшими за темою та популярними мотивами, але загалом набагато коротшими за довжиною. Поезія вака, яка вже занепала з часів Шін кокін вака-шю, продовжила занепадати, але це дало поштовх новим поетичним жанрам, таким як ренґа та її варіант хайкай но ренґа (попередник пізнішого хайку). У цей час також процвітало театральне мистецтво, серед якого найпопулярнішими були но та кьоґен. Народні пісні, релігійні та світські казки зібрано в низку антологій, а подорожня література, популярність якої зростала впродовж усього середньовіччя, ставала все більш поширеною серед людей. Наприкінці 16 століття християнські місіонери та новонавернені японці створили перші японські переклади європейських творів. Ісохо моноґатарі, переклад байок Езопа, залишався в обігу навіть після того, як країна значною мірою ізолювалась від Заходу в період Едо.

Огляд

Середньовічний період Японії тривав приблизно 400 років, від заснування Мінамото но Йорітомо шьоґунату Камакура та проголошення шьоґуном в третій рік доби Кенкю (1192) до заснування Токуґавою Ієясу шьоґунату Едо в 8 рік Кейчьо (1603) після битви при Секіґахарі в 1600, який розпочав період Едо. Цей період, що базується на центрах політичної влади, зазвичай поділяють на періоди Камакура, Нанбокучьо, Муромачі та Адзучі-Момояма. Датою початку цього періоду заведено вважати приблизно 1156 (смута Хоґен) або 1221 рік (повстання Джьокю), причому період Адзучі-Момояма також іноді розглядається як частина раннього сучасного періоду, тоді закінченням середньовічного періоду вважають вхід Оди Нобунаґи до столиці в 11 рік Ейроку (1568) або кінець шьоґунату Ашікаґа в 1 році Теншьо (1573).

Цей період характеризується війною, починаючи з війни Ґемпей і закінчуючи битвою при Секіґахарі, разом з іншими конфліктами, такими як повстання Джьокю, війна між північним і південним дворами та війна Онін (1467—1477), кульмінацією стала війна, що охопила всю країну, під час періоду Сенґоку. У результаті цих конфліктів було зруйновано суспільний лад, що призвело до змін у суспільстві загалом і, природно, до змін у літературних стилях і смаках. Поширилась філософія непостійності (無常 mujō), і багато хто шукав порятунку, як фізичного, так і духовного, в релігії, зокрема в буддизмі.

Естетичні ідеали Основний ідеал, який формував естетичні смаки в цей період, — це юґен (приблизно означає «таємниця» або «глибина») разом з іншими поняттями, такими як ушін (有心, буквально «той, що має серце», більш «важка» або «серйозна» поезія, на відміну від ігор) і йоен (妖艶, буквально «етимерна краса»). Ці ідеали уникали реалізму, радше прагнучи до мистецтва заради мистецтва і намагалися занурити читача в «ідеальний» світ, і узгоджувалися з ідеалами буддійського чернечого усамітнення (出家遁世 shukke-tonsei). Значення поняття юґен мінялося впродовж історії. Серед жанрів, на які воно вплинуло, вака («японська поезія», поезія народною японською мовою, зазвичай у складовому розмірі 5-7-5-7-7), ренґа («зв'язаний вірш») і театр но.

Пізніше також з'явилися поняття ен (艶, буквально «блиск»), хіє (ひえ) і вабі (приблизно «самота» або «простота»), пов'язані з літературою раннього модерну в Японії. Перекладач та історик літератури Дональд Кін говорить про юґен та хіє (що він перекладав як «холод») як поняття, спільні для типово середньовічних жанрів мистецтва ренґа та но. Він описує сабі як те, що «використовувалося для навіювання ненав'язливої, стриманої краси, яка була ідеалом японських поетів, особливо протягом бурхливих десятиліть японського середньовіччя», і стверджує, що воно вперше стало відомим приблизно за часів Шін-кокін вака-шю.

Однак водночас існувала тенденція до реалізму в середньовіччі, що проявилась у понятті окаші (をかし; «яскравий», «щасливий», «чарівний», «гумористичний» або «блискучий»). Автори почали намагатися відобразити дійсність, щоб сатирувати соціальні умови або просто заради задоволення.

Автори та читачі Середньовічна японська література найчастіше асоціюється з членами класу воїнів, релігійними діячами та відлюдниками (隠者 inja), але знать зберегла певний рівень свого колишнього престижу та посідала важливе становище в літературних колах. Особливо в ранньому середньовіччі (тобто в період Камакура), коли придворна література все ще мала високий престиж з попередніх епох, тоді як ченці, самітники та воїни відігравали дедалі помітнішу роль у пізніших століттях. Крім того, в самому кінці середньовіччя (тобто період Адзучі-Момояма) почала з'являтися міська () література. Зрештою середньовіччя стало часом, коли дворянська література стала справді «національною» японською літературою.

Розвиток театру дозволив ширшим, ніж раніше, колам насолоджуватися літературою. Коли соціальні класи, що раніше підтримували мистецтво, занепали, нові групи зайняли їхнє місце і як творців, так і глядачів. Ці умови сприяли розвитку літератури, яка була більш візуальною та слуховою, ніж література японського класичного періоду. Це стосується театральних мистецтв, таких як но та ніхон-буйо, але також включає такі жанри, як емакімоно, сувої, де поєднуються слова та зображення, і е-токі, де передають казки та буддійські притчі за допомогою зображень.

Центром культури продовжувала залишатися столиця в Кіото, але інші області, такі як Ісе та Камакура, ставали все більш помітними як літературні центри.

Література раннього середньовіччя

Історична довідка до раннього середньовіччя Період раннього середньовіччя охоплює час між заснуванням шьоґунату Камакура та його розпадом приблизно через 140 років у 3 рік Ґенко (1333). Зі становленням шьоґунату, який походив з класу воїнів та контролював державні справи у східній Японії, аристократія двору Хейан продовжувала виконувати обмежені придворні функції та намагалася зберегти свої аристократичні літературні традиції. У перші два-три десятиліття, які також називають періодом Шін-кокін, спостерігався сплеск інтересу до поезії вака та були спроби відродити традиції минулого. Однак після провалу повстання Джьокю та вигнання імператора Ґо-Тоби на острів Окі, двір втратив майже всю владу, а дворянство дедалі більше відчувало ностальгію, що відобразилося на аристократичній літературі пізнішого періоду Камакура.

Оскільки клас воїнів перебував на підйомі, їхні культурні та філософські традиції почали впливати не лише на політику, а й на літературу, і хоча література раніше була виключною сферою двору, у цей період спостерігалося зростання літератури інших верств суспільства. Прикладом цієї нової літератури є оповідні твори, такі як «Повість про Хейке».

Буддизм також перебував у розквіті в цей період, коли створювалися нові секти, такі як Джьодо-шю, Нічірен-шю та Дзен-шю, а старі та нові секти активно поширювали свій вплив серед населення по всій країні. На додаток до буддійської літератури, такої як хоґо, монахи цього періоду були особливо активними у всіх видах літературної діяльності. Ті, хто стали відлюдниками після прийняття буддизму, створили новий вид твору, дзуйхіцу («есе»), а також чудові зразки літератури сецува («оповідання»). Така література відома як література відлюдників (隠者文学 inja-bungaku) або «література солом'яних хат» (草庵文学 sōan-bungaku).

Загалом у літературі цього періоду проявилася тенденція поєднувати нове зі старим, змішуючи культуру аристократів, воїнів і буддійських ченців.

Вака раннього середньовіччя Жанр поезії вака досяг безпрецедентного рівня розквіту на початку періоду Камакура, коли імператор Ґо-Тоба знову відкрив вака-докоро (двір, що впорядковував поетичні антології) в 1 році Кеннін (1201). Серед відомих і плідних поетів вищої аристократії були Фуджівара но Йошіцуне та його дядько, абат секти Тендай Джієн. Як у палаці, так і в будинках різних аристократів відбувалися поетичні збори (ута-кай) і змагання (ута-авасе), такі як знамениті Роппяку-бан ута-авасе і Сенґокухяку-бан ута-авасе, на яких виступали численні великі поети. За наказом Ґо-Тоби Фуджівара но Тейка, Фуджівара но Ієтака та інші склали нову чьокусеншю (імператорську антологію вака), Шін-кокін вакашю, яка вважалася продовженням великої традиції вака, розпочатої триста років тому з Кокін вакашю. Тейджі Ічіко у своїй статті про середньовічну літературу для Nihon Koten Bungaku Daijiten називає це остаточним розквітом аристократичної літератури, відзначаючи її високу літературну цінність, що базується на літературних ідеалах юґен та юшін, її акцент на багатозначності та її вишуканій делікатності.

Основи для цього стилю поезії були закладені Тейкою та його батьком Шюндзеєм не лише у власних віршах, але й також у високо оцінених роботах з поетичної теорії (карон і каґаку-шьо). Включаючи Шюндзейову Корай футей-шьо (також цінна для дослідження історії вака) і Тейкові Майґецу-шьо і Кіндай шюка (近代秀歌). Подібні праці мали величезний вплив на пізніших поетів вака, а їхня філософія футей (風体, «стиль») була корисною для японської естетики та мистецтва загалом. Інші роботи з поетичної теорії включають ті, що відомі записами різноманітних анекдотів про поетів вака, включно з Мумьо-шьо Камо но Чьомея.

Цей розквіт був характерним для перших трьох-чотирьох десятиліть періоду Камакура, але після повстання Джьокю та вигнання Ґо-Тоби, великого покровителя вака, жанр занепав. Син Тейки, Фуджівара но Тамейє, відстоював простоту композиції вака, написавши твір-карон Ейґа но іттей. У поколінні після Тамейє світ вака розділився на школи, що були представлені трьома великими домами, заснованими синами Тамейє: Ніджьо, Кьоґоку та Рейдзей. Консервативна школа Ніджьо, заснована старшим сином Тамійє, була найпотужнішою. Різні школи підтримували різні політичні фракції (а саме і ), поетичному новаторську приділялося менше уваги, ніж внутрішній боротьбі, тому жанр занепав.