Густаво Гутьєррес Меріно (; , Ліма, Перу — , Ліма) — перуанський філософ, католицький богослов і домініканський священник, якого вважають одним з засновників і найавторитетніших представників латиноамериканської теології визволення (цей термін він вперше використав 1967 року) — радикального спрямування лівого штибу в католицизмі, що активно розвивався у 1960—1980-х роках.
Вивчав медицину та літературу в Національному університеті Сан-Маркос, а потім теологію на богословському факультеті Лувенського університету (Бельгія) та у Ліоні (Франція). Викладав у Мічиганському університеті, Гарварді, Кембриджі, Берклі, Монреальському університеті й інших навчальних закладах. На батьківщині був професором теології у Католицькому університеті Ліми. З 2001 року був професором богослов'я, очолюючи кафедру кардинала Джона О'Гари в Університеті Нотр-Дам, а раніше був гостьовим професором у багатьох великих університетах Америки та Європи.
Особливу увагу приділяв становищу пригноблених і знедолених. У центрі його теологічної думки — зв'язок порятунку та звільнення через «кращий вибір на користь бідних», зокрема акцент на поліпшенні матеріальних умов незаможних. У межах своєї школи думки ставив два питання: (1) Чи проходять два напрями розвитку людства — світське і релігійне (надприродне одкровення) — паралельно й окремо, ведучи у два повністю відокремлені одне від одного галузі знання життя? Чи «людство в глибокій єдності з самим собою покликане Богом розвивати себе і суспільство в релігійному й етичному плані?»; (2) «Як ми передаємо бідним, що Бог любить їх?». Тому його методологія часто критикує соціально-економічну несправедливість, яку він вважав відповідальною за бідність у Латинській Америці, а також найвище духовенство в католицькій церкві.
Біографія
Ранні роки й освіта Народився в бідній сім'ї метисів, предками якої були як іспанські переселенці, так і корінні американці. У підлітковому віці страждав на остеомієліт і часто бував прикутий до ліжка. Йому доводилося користуватися інвалідним візком з 12 до 18 років. Одначе, він описує цей час як формувальний досвід, що прищепив цінність надії через молитву і любов до сім'ї та друзів і зрештою глибоко вплинув на його інтерес до богослов'я.
Спочатку вивчав медицину та літературу в Національному університеті Сан-Маркос, але потім усвідомив, що хоче стати священником і вступив до семінарії у Сантьяго (Чилі). Ще під час навчання на психіатра вступив до Католицької акції. Свої богословські дослідження продовжив у Європі, у Лувенському та Ліонському університетах, де серед його викладачів були Анрі де Любак, Ів Конґар, Марі-Домінік Шеню, Крістіан ДюкокBotella Cubells, Vicente (8 de noviembre de 2011)). «Gustavo Gutiérrez, padre de la Teología de la Liberación». Facultad de Teología. Valencia.. Саме тут Гутьєррес познайомився з навчаннями домініканців і єзуїтів, на нього вплинули роботи Едварда Схіллебекса, Карла Ранера, Ганса Кюнга та засновника «політичної теології» Йоганна Баптіста МетцаGutiérrez, Gustavo (2001) «Quehacer teológico y experiencia eclesial»; J.J.Tamayo y J.Bosch, eds., Panorama de la Teología Latinoamericana, Estella., у якого він стажувався в Мюнстерському університеті. Свою роль у становленні його світогляду відіграли і такі протестантські богослови, як Карл Барт, і такі вчені-суспільнознавці, як Франсуа Перру з його теорією полюсів зростання.
Джерела ідей і натхнення
Таким чином, на ідеї Гутьєрреса великий вплив мали погляди представників європейських радикальних теологій (політична теологія, теологія революції, теологія надії). Під час навчання в Європі познайомився і з іншими, нерелігійними мислителями, які вплинули на його ідеологію і створення теології звільнення. На богословському факультеті в Ліоні вивчав не схвалювані традиційною церквою ідеї Карла Маркса (чиє вчення дало йому основу для розуміння матеріальних причин соціально-економічної нерівності, експлуатації та бідності, а також класової боротьби), Зигмунда Фрейда (за роботу про якого здобув ліценціат з філософії в Лувенському університеті) та теоретиків-еволюціоністів.
У своїх теоретичних творах поєднував марксизм, який вважав важливим інструментом для пізнання соціальної дійсності та розробки шляхів її перетворення, персоналістську доктрину Еммануеля Муньє та соціально-християнські вчення, характерні для соціалістичної течії в християнстві, що зазнавала впливу «Руху католицьких робітників» і французькою християнською молодіжною робітничою організацією «Робоча християнська молодь» (фр. Jeunesse Ouvrière Chrétienne). Крім того, певний вплив на нього мала книга Пола Готьє «Бідні, Ісус та церква» (1965).
З марксистських авторів (переважно представників альтернативного радянському «західного марксизму», або «неомарксизму») у своїй найбільшій праці Гутьєррес найчастіше посилається на теоретика «філософії надії» Ернста Блоха, а також на Герберта Маркузе, Дьйордя Лукача, Антоніо Ґрамші, Анрі Лефевра, Люсьєна Гольдмана й Ернеста Манделя (який протиставляється Луї Альтюссеру як такий, що краще розуміє Марксову категорію відчуження) — для теології звільнення особливо актуальні теми гуманізму, праксису й утопії. Не менш важливі для нього і латиноамериканські ліві вчені, які виступають дослідниками та критиками місцевого залежного капіталізму: Хосе Карлос Маріатегі, Фернандо Енріке Кардозо, Андре Гундер Франк, Теотоніу дус Сантус, Анібал Кіхано, а також революційна практика народів континенту, яка виявилась, зокрема у Кубинській революції.
Діяльність у Латинській Америці 1959 року висвячений на священника (у пресвітера). Деякий час служив парафіяльним священником у Церкві Святого Викупителя в Перу, одночасно викладаючи богослов'я в Католицькому університеті Ліми. 1960 року також став радником Національної спілки католицьких студентів.
У серпні 1962 року запрошений на зустріч у Буенос-Айресі, де обговорювалося сучасне становище католицької церкви у латиноамериканському регіоні. Хоча пропозиції Гутьєрреса про «форму християнського радикалізму» не прийняли, але він показав себе одним із найперспективніших молодих теологів на континенті; надалі він був учасником і (а в останньому випадку й організатором) наступних зустрічей латиноамериканських богословів, священників і мирян у Петрополісі (Бразилія, 1964), Монтевідео (Уругвай, 1967) та Чимботе (Перу, 1968). У 1967—1968 роках входив до пастирсько-теологічної комісії Генеральної конференції Латиноамериканської єпископської ради (СЕЛАМ), і багато його пропозицій, озвучених на зустрічі в Чимботе, знайшли відображення в документах II конференції СЕЛАМ в Медельїні (1968).
1974 року заснував й очолив у Лімі філію Інституту Бартоломе де Лас Касаса. Інститут прагне використовувати теологію з метою розв'язання сучасних соціальних проблем й освіти через дослідження, взаємодію із законодавцями та співпрацю з низовими організаціями. 1980 року призначений помічником вікарію в Римаку (департамент Ліма).
Визнання 1993 року невпинні праці Гутьєрреса відзначені орденом Почесного легіону від французького уряду — «за діяльність задля людської гідності та життя та проти пригнічення в Латинській Америці та третьому світі». З 1995 року був дійсним членом Перуанської академії мови. 2002 року обраний до Американської академії мистецтв і наук. 2003 року отримав щорічну державну премію принцеси Астурійської «за заслуги в галузі гуманітарних наук і комунікації», а 2016 року — нагороду «Pacem in Terris» («Світ на землі») від університету святого Амвросія. Почесний доктор 20 університетів і член Екуменічної асоціації теологів третього світу.
Смерть Помер 22 жовтня 2024 року в Лімі у 96 років.
Вчення
Створення теології визволення
Повернувшись на батьківщину до Перу, Гутьєррес почав формулювати своє розуміння латиноамериканської дійсності — основи та рушійної сили теології визволення«Gustavo Gutiérrez: Essential Writings»; Nickoloff, James. Fortress Press, 1996. Заявив: «Я родом з континенту, на якому понад 60 % населення живе у злиднях, а 82 % з них перебуває у крайній бідності». Зосередив свої зусилля на перевідкритті любові до ближнього як центральної аксіоми християнського життя. Він відчував, що вивчене ним європейське богослов'я не відображає гнітючих матеріальних умов, потреби та поневірянь у Латинській Америці. 2003 року згадав, що його парафіяни в Лімі багато чому навчили його «щодо надії у розпал страждань».
Підсумки богословських досліджень Гутьєрреса були представлені на конференції «На шляху до теології визволення» під час Другої зустрічі священників і мирян, що відбулася в Чимботі (Перу) 21 — 25 липня 1968 рокуGutiérrez, Gustavo (1968) «Hacia una teología de la liberación». Consultado el 23 de julio de 2014.. Він неодноразово покликався на пастирську конституцію Другого Ватиканського собору «Gaudium et Spes» та енцикліку «Populorum Progressio» папи Павла VI, проте не задовольняється розпливчастими формулюваннями, що християнин не повинен залишатися байдужим до земних справ. Для Гутьєрреса джерелом проблем Латинської Америки був гріх, що перебуває в несправедливій соціальній структурі. У своїй статті «Маркс й Ісус» він писав: «Гріх заданий у структурах придушення й експлуатації людини людиною… Отже, гріх постає як фундамент відчуження, що призводить до ситуації несправедливості… Неможливо зрозуміти його конкретні прояви без базису, що породжує їх. І навпаки, гріх вимагає радикального звільнення, яке, своєю чергою, передбачає звільнення політичне».
Запропонований ним шлях розв'язання цих проблем підкреслював гідність бідних і присутню в них славу Бога. Ці ідеї кристалізуються в позиції прогресивного крила церкви на єпископальній конференції СЕЛАМ у Медельїні (Колумбія) 24 серпня — 6 вересня 1968 року.
Описав ці погляди у своїй першій програмній роботі — опублікованій 1969 року в Монтевідео «До теології визволення» (Hacia una teología de la liberación). У ній він критикує панівну на той час у Латинській Америці модифікації теорій модернізації та «розвитку» (девелопменталізм і десаррольїзм) і пояснює «теологію звільнення» як поєднання богословської науки, досягнень суспільних наук і соціальної практики, що виявляє інтереси широких народних мас. Докладніше зупиняється у своїй концепції, системно виклавши у книзі «Теологія визволення: Перспективи» (Teología de la liberación: Perspectivas), яка вийшла у Лімі 1971 року. Вона стала найвідомішою і найбільшою роботою Гутьєрреса, багаторазово перевиданою, перекладеною англійською (1973) й інші мови, що помітно вплинуло на теологічну думку не тільки Латинської Америки, а й Європи, Африки, Азії та США.
Завдання теології визволення У своїй праці переглянув традиційне трактування предмета, завдань і методів теології. Вважав, що попередня християнська теологія була ідеологією панівних класів, а сучасний світ потребує теології, наповненої конкретним соціально-політичним змістом: «Говорити про теологію звільнення означає намагатися відповісти на запитання: як співвідноситься порятунок з історичним процесом звільнення людини?». Історія — місце самореалізації людини, і Царство Боже створюється «тут» і «зараз».
«Найбільшою зрадою Богу» називав бажання заплющити очі на придушення одних людей іншими й ухилитися від боротьби за справедливий і гуманний світ, побудований відповідно до християнських принципів: «Заперечувати реальність класової боротьби на практиці означає підтримувати позицію панівних соціальних верств. Нейтралітет у цьому питанні неможливий. Слід усунути можливість присвоєння невеликою групою осіб додаткової вартості, яку виробляє переважна більшість населення, а не апелювати до лірики соціальної гармонії. Ми маємо будувати соціалістичне суспільство — більш справедливе, вільне та гуманне, — а не суспільство фальшивого примирення та вдаваної рівності». Причому, з погляду Гутьєрреса, зайняти бік пригноблених і боротися в їхніх лавах проти класу експлуататорів буде проявом християнського обов'язку загальної любові не лише до перших, а й до других, які також мають бути звільнені: від відчуження, честолюбства, егоїзму — словом, від своєї нелюдяності.