Християнські погляди на розлучення знаходять своє підґрунтя як у біблійних джерелах, так і в текстах Отців ранньої Християнської Церкви, які були одностайні у вченні щодо цього питання.

Відповідно до синоптичних Євангелій, Ісус наголошував на довговічності шлюбу (див. Марка 10 у віршах з 1 по 12, Матвія 19; Луки 16:18), а також на його цілісності. У Євангелії від Марка Ісус говорить: «Кожен, хто розведеться з дружиною своєю та одружиться з іншою, чинить перелюб проти неї. І коли жінка розлучиться з чоловіком своїм і вийде заміж за іншого, чинить перелюб». Євангеліє від Луки додає, що ті, хто одружується з розлученими особами, також вчиняють перелюб, як записано в Луки 16;18. У 1 Коринтян 6:9–10 стверджується, що перелюбники «не успадкують Царства Божого». Єдиною законною підставою для розлучення, доступною для невинного подружжя, є блуд або перелюб з боку винного подружжя, як записано в Матвія 19:9. Проте, «Пастир Герми», ранньохристиянська робота на цю тему, навчає, що хоча блуд є єдиною причиною дозволеного розлучення, повторний шлюб з іншою особою заборонений, щоб дозволити покаяння та примирення чоловіка та дружини (тих, хто відмовляється пробачити і прийняти свого подружжя винні в тяжкому гріху). Це християнське вчення повторюється в 1 Коринтянам 7:10–11, де забороняється розлучення та стверджується, що ті подружжя, які покинули свого чоловіка/дружину, повинні повернути свого партнера; якщо це абсолютно неможливо, чоловік і дружина повинні залишатися доброчесними.

Як в Євангелії від Матвія, так і в Євангелії від Марка Ісус згадує та цитує Буття 1:27 («чоловіком і жінкою створив їх») і Буття 2:24 («чи покине чоловік батька й матір та й пристане своїй жінці, і стануть двоє одним тілом»). Апостол Павло погоджувався, але додав виняток, який тлумачиться згідно з римо-католицизмом як привілей Павла; це тлумачення слів Павла вчить, що у випадку нехристиянської пари (жодна зі сторін ніколи не приймала таїнство хрещення), де одна зі сторін навертається в християнство і приймає таїнство хрещення, цій стороні дозволяється укласти Християнський шлюб тоді та тільки тоді, коли нехристиянське подружжя розлучається.

Католицька церква не забороняє цивільне розлучення; однак католик не може одружуватися повторно після цивільного розлучення, якщо він не отримав анулювання (висновок, що шлюб не був канонічно дійсним) за вузького кола обставин. Східна Православна Церква дозволяє розлучення та повторний шлюб у церкві за певних обставинSee Timothy (now Archbishop Kalistos) Ware, The Orthodox Church, хоча її правила, як правило, більш обмежувальні, ніж правила цивільного розлучення в більшості країн. Більшість протестантських церков не заохочують розлучення, хоча спосіб розлучення залежить від конфесії; наприклад, Об'єднана церква Христа дозволяє розлучення та допускає можливість повторного шлюбу, тоді як деномінації, такі як Менонітське християнське товариство та Євангельсько-методистська церковна конференція, забороняють розлучення, за винятком випадків блуду, і не дозволяють повторний шлюб розлучених осіб.

Стосовно християнських держав, християнські імператори Костянтин і Феодосій обмежували підстави для розлучення поважними причинами, але це було послаблено Юстиніаном у VI столітті. Після падіння імперії сімейне життя регулювалося більше церковною владою, ніж цивільною.

Римо-католицька церква Хоча шлюб ще не був догматично визначеним таїнством, до дев'ятого чи десятого сторіччя рівень розлучень значно знизився під впливом Римсько-католицької церквиKent's Commentaries on American Law, p. 96 (14th ed. 1896)), яка вважала шлюб встановленим Богом і Христом і нерозривним людською дією.Cf. Mark 10:9; Canons of the Council of Trent, Twenty-fourth Session. Пізніше, починаючи з 1208 року, шлюб був догматично визначений як таїнство. Тоді Папа Інокентій III вимагав від членів іншої релігійної течії визнати шлюб таїнством як умову для повернення в католицьку церкву.Francis Schüssler Fiorenza, John P. Galvin (editors), Systematic Theology (Fortress Press 1991 ), vol. 2, p. 320 1254 року католики звинуватили вальденсів у засудженні таїнства шлюбу, «стверджуючи, що одружені смертельно грішять, якщо збираються разом без надії на потомство».Michael Thomsett, Heresy in the Roman Catholic Church: A history, McFarland 2011 ), p. 105 У 1439 році Флорентійський собор визначив шлюб як таїнство, зміцнюючи розвиток доктрини з попередніх дванадцяти століть і описав шлюб як «нерозривний», «оскільки він означає нерозривний союз Христа і церкви». Далі йде уривок: «Хоч розділення ліжка є законним через блуд, не є законним укладати інший шлюб, оскільки узи законного шлюбу є вічними».

Хоча розлучення, як відомо сьогодні, було загалом дозволено в Західній Європі після Х століття, розділення чоловіка та дружини та анулювання шлюбу також були добре відомі. Те, що сьогодні називають «юридичне розлучення» (або «законне розлучення»), було названо «divorce a mensa et thoro» («розлучення без проживання»). Чоловік і дружина були фізично розлучені, їм було заборонено жити або спільно проживати, але їхні шлюбні стосунки не припинилися повністю.Kent's Commentaries on American Law, p. 125, n. 1 (14th ed. 1896). Цивільні суди не мали повноважень щодо шлюбу чи розлучення.

Католицька церква історично виступала проти легалізації цивільного розлучення в католицьких країнах. Наприклад, коли республіканська Іспанія вперше легалізувала розлучення в Іспанії, Папа Пій XI писав: «нове іспанське законодавство зі згубним запровадженням розлучення наважується осквернити святиню сім'ї, тим самим насаджуючи, разом зі спробою розпаду вітчизняного суспільства, зародки найсумнішої руйнації громадянського добробуту».Pius XI, Dilectissima Nobis, 1933

Канонічне право не передбачає розлучення, але декларація про недійсність може бути надана, якщо буде надано доказ того, що були відсутні істотні умови для укладення дійсного шлюбу, тобто таїнство не відбулося через певну перешкоду. Підстави анулювання визначаються церковною владою і застосовуються в церковних судах. Анулювання було відоме як «divorce a vinculo matrimonii», або «розлучення від усіх уз шлюбу», через канонічні причини перешкоди, що існувала під час шлюбу. «Бо у випадках повного розлучення шлюб оголошується недійсним, оскільки був незаконним ab initio».W. Blackstone, Commentaries on the Laws of England, 428 (Legal Classics Library spec. ed. 1984).Kent's Commentaries on American Law, p. 1225, n. 1.E.Coke, Institutes of the Laws of England, 235 (Legal Classics Library spec. ed. 1985).

Церква вважає, що таїнство подружжя породжує одну особу з двох, нероздільних одна від одної: «Святе Письмо стверджує, що чоловік і жінка створені одне для одного: „Не добре бути чоловікові самому“. Жінка, „плоть від його плоті“, рівна йому, ближча йому в усьому, дана йому як „помічниця“; таким чином вона представляє Бога, від якого приходить наша допомога мати, і пристане до своєї жінки, і стануть вони одним тілом». Сам Господь показує що це означає непорушний союз їхніх двох життів, нагадуючи, яким був план Творця «на початку»: «Так вони вже не двоє, але одне тіло»".Catechism of the Catholic Church, 7:1606 Оскільки чоловік і після одруження дружина стала однією особою, ця єдність може вважатися недійсною, лише якщо сторони спочатку неправильно уклали шлюб, і в такому випадку шлюб не існує.

У 2016 році Папа Франциск опублікував Amoris laetitia, що стосується прийняття Святого Причастя розлученими та повторно одруженими, які живуть разом «більш уксорально». Проте внаслідок цього апостольського повчання Римо-Католицьке канонічне право не було змінено.

Східна православна церква Східна Православна Церква дійсно визнає, що є випадки, коли пари повинні розлучитися, і дозволяє повторний шлюб у Церкві, хоча її правила розлучення суворіші, ніж цивільне розлучення в більшості країн. Для східних православних шлюб є «нерозривним», оскільки він не повинен бути розірваний, порушення такого союзу, сприймається як святість, є злочином або внаслідок подружньої зради, або через тривалу відсутність одного з партнерів. Отже, дозвіл на повторний шлюб є актом співчуття Церкви до грішної людини. Дуже низький рівень розлучень серед православних християн у Греції може свідчити про те, що те ж саме можна сказати і про православних християн у США. Проте показники США непереконливі. Фактичний рівень розлучень, ймовірно, дещо вищий через цивільні розлучення без супроводу церковного розлучення. Розлученим особам зазвичай дозволяється повторно одружуватися, хоча їхній єпископ зазвичай накладає на них покаяння, і служби для другого шлюбу в цьому випадку є більше покаянними, ніж радісними. Православна церква традиційно заявляє, що «перший шлюб вона благословляє, другий укладає, третій терпить і четвертий забороняє». Овдовілому подружжю дозволяється повторно одружуватися без наслідків, і їхній другий шлюб вважається таким же благословенним, як і перший. Винятком із цього правила є священнослужителі та їхні дружини. Якщо одружений священик помре, очікується, що його вдова не вийде заміж повторно. Овдовілим священикам також не дозволяється одружуватися повторно, і вони часто потрапляють у монастирі.

Орієнтальні православні церкви Орієнтальні православні церкви суворіші, ніж Східна Православна Церква, щодо розлучення і займають проміжне положення між Римом і Константинополем, допускаючи це лише у випадку перелюбу. Ця позиція справедлива як для Сирійської православної церкви, так і для Вірменської апостольської церкви, Ефіопської православної церкви Тевахедо та Коптської православної церкви.

Анабаптистські церкви Деякі анабаптистські деномінації, такі як Південно-східна менонітська конференція, вчать про нерозривність шлюбу. У тому ж дусі про «гріховність повторного шлюбу після розлучення» навчає Менонітське християнське товариство. Біблійний Менонітський Альянс стверджує, що розлучені та повторно одружені люди живуть у перелюбі, а тому перебувають у «триваючому стані гріха, який можна по-справжньому пробачити лише тоді, коли розлучені та повторно одружені особи розлучаються».

Лютеранські церкви Мартін Лютер жалкував про розлучення і «вважав, що зрозуміло, як з обряду створення, так і з вчення Христа, що шлюб має тривати все життя». Він навчав, що невинна сторона в перелюбі та невинна сторона в дезертирстві були винятками, коли розлучення дозволялося на підставах Біблії. Стосовно невинної сторони в подружній зраді Лютер вважав, що «винна сторона розірвала шлюбні узи, щоб невинна могла діяти так, ніби її дружина померла, і вона була вільною знову одружитися». Стосовно невинної сторони, яка дезертирувала, Лютер навчав, що це було розширенням привілею Павла, оскільки «будь-який чоловік або дружина, які покинули дім, виявилися фактично невіруючими, якими б вони не були на ім'я, і тому до них слід ставитися як до таких».

Англіканські церкви

Рання історія Розлучення з подальшим повторним шлюбом було незаконним у ранній сучасній Англії, ставши тяжким злочином 1604 року, класифікованим як двоєженство.CAPP, BERNARD. 2009. «BIGAMOUS MARRIAGE IN EARLY MODERN ENGLAND.» The Historical Journal 52 (3): 537–56.

Під впливом церковного права та традицій в Англії до 1857 року не було загального цивільного закону про розлучення. Небагато цивільних розлучень, які мали місце в Англії та Уельсі до 1857 року, відбувалися згідно з парламентським актом і, таким чином, розлучалися лише з багатством, владою чи зв'язками, щоб забезпечити прийняття приватного законопроєкту. Законопроєкт про розлучення 1857 року запровадив законодавство про розлучення; це було пропущено через спротив більшості духовенства.Arthur Robert Winnett, Divorce and Remarriage in Anglicanism (London: MacMillan, 1958), 135-42 Закон про шлюбні спори 1937 року вніс зміни до закону 1857 року, значно розширивши підстави для розірвання шлюбу з інших причин, ніж подружня зрада.

Видатні англіканські погляди Кілька англікан виступають проти розлучення та повторного шлюбу: