Войовнича демократія (, ) — демократія, що здатна захистити себе.
Політико-правова концепція, яка виникла напередодні Другої світової війни як реакція на нацистські та фашистські політичні режими у світі і у післявоєнний період обґрунтовувала необхідність демократичних режимів протидіяти антидемократичним масовим рухам та здатність демократії захистити себе перед автократіями. Її авторами вважаються німецько-американський конституціоналіст та політолог Карл ЛевенштайнLoewenstein K. Militant Democracy and Fundamental Rights. Comparative constitutionalism: Cases and materials. St. Paul: LEG, 2016. P. 1588 і німецько-британський соціолог Карл МаннгаймMannheim K. Diagnosis of Our Time. Wartime Essays of a Sociologist (Paul, Trench, Trubner & Company, Limited 1943).
Войовнича демократія визначається як правове обмеження демократичних свобод з метою ізоляції демократичних режимів від загрози повалення законними засобами. Ідеться про встановлення матеріальних обмежень на політичний процес.
Історія появи Вперше свого обґрунтування дана концепція набула завдяки Карлу Левенштайну, який у своїй праці «Войовнича демократія та фундаментальні права» 1937 року. Він закликав демократичні країни до самозахисту, охарактеризувавши цей захист так: «із вогнем потрібно боротися вогнем». Згодом її розвинув голландський теоретик у галузі конституційного права Джордж ван ден Берг.Грищук О. Конституційні цінності та принципи в рішеннях Конституційного суду України: особливості в умовах воєнного стану та загроз національній безпеці // Вісник Конституційного суду України. - №5-6. - 2022. - ст. 3
У 1937 році Левенштайн опублікував дві статті в американському журналі «The American Political Science Review»Loewenstein K., ‘Militant Democracy and Fundamental Rights’ 31 (3) American Political Science Review 417–433, в яких він проаналізував крах Веймарської республіки і крах демократій у Європі після Першої світової війни. Він стверджував, що слабким європейським демократіям бракувало ефективних інструментів для захисту від антидемократичних рухів. Саме Левенштайн першим запровадив в науковий обіг термін «войовнича демократія», яким він описував готову до самозахисту демократію, яка була оснащена надійними конституційними механізмами, щоб протистояти автократії, яка шляхом всенародного голосування отримувала владу в рамках демократичних інституцій.Daniela Hacke, ed. (2004). Militant Democracy. Eleven International Publishing. p. 1
Події Другої світової війни і подальші рішення Нюрнберзького процесу зумовили визнання на міжнародному рівні фактичної несумісності нацистської ідеології з демократичним і мирним співіснуванням держав, що стало поштовхом для конституціоналізації «войовничої демократії». Першими це здійснили постфашистська Італія в Конституції 1947 року і Німеччина, яка прагнула запобігти відновленню нацизму.
У Конституції Італії у п. XII розділу «Прикінцеві і перехідні положення» були встановлені заборони на реставрацію в будь-яких формах фашистського режиму: "Забороняється реорганізація в будь-якій формі розпущеної фашистської партії. Незважаючи на статтю 48, закон встановлює, не більше ніж на п’ять років з моменту набрання Конституцією чинності, тимчасові обмеження права голосу та права обиратися для керівників, відповідальних за фашистський режим.Constitution of the Italian Republic <https://www.senato.it/documenti/repository/istituzione/costituzione_inglese.pdf> (accessed: 05.12.2022)
В Основоположному законі () ФРН 1949 року було імплементовано положення щодо можливості визнання неконституційними політичних партій, які посягають на вільний демократичний лад. Згідно з частиною другою статті 21 «партії, які прагнуть, з огляду на свої цілі або дії їхніх прихильників, завдати шкоди основам вільного демократичного порядку або усунути його, або загрожують існуванню Федеративної Республіки Німеччина, є антиконституційними». Дія цього положення досить швидко проявилася на практиці. Конституційний суд ФРН у рішенні про заборону Соціалістичної партії 1952 р.Bundesverfassungsgericht (1952) Urteil vom 23. Oktober 1952 BVerfGE 2, 1 – SRP-Verbot <https://www.servat.unibe.ch/dfr/bv002001.html> (accessed: 05.12.2022) дав визначення терміна «вільний демократичний лад», що стало по суті «народженням» войовничої демократії в конституційно-правовій площині. Таким чином, конституційним судом були сформульовані засади войовничої демократії, без прямого посилання на саму концепцію.Барабаш Ю., Берченко Г. Чи здатна захистити себе демократія в умовах війни? (на досвіді державного будівництва під час російської агресії) // Право України. — 2023. — С. 56—57
Але вже у справі про заборону Комуністичної партії Німеччини у 1956 році, розвиваючи попереднє рішення, Федеральний конституційний суд прямо послався на доктрину войовничої демократії. Суду довелося наводити на більш ніж 300 сторінках свої аргументи, проаналізувавши при цьому ідеологію марксизму-ленінізму, історію комунізму в Німеччині, програмні документи комуністичної партії, структуру партії, принципи керівництва та партійну літературу. Це стало найбільшим за обсягом в історії німецького конституційного судочинства рішенням.Kommers Р., Miller А. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany (Duke University press 2012) 290
Посткомуністичні країни Східної Європи також стали на шлях войовничої демократії, здійснивши люстрацію, заборонивши тоталітарну комуністичну пропаганду тощо.J. Rak, R. Bäcker (eds), Neomilitant Democracies in Post-communist Member States of the European Union (Routledge 2022) Так, наприклад, у статті 19 Конституції Польщі закріплено: «Політичні партії та інші організації, програми яких базуються на тоталітарних методах і способах діяльності нацизму, фашизму і комунізму, а також ті, чиї програми чи діяльність санкціонують расову чи національну ненависть, застосування насильства з метою отримання влади, чи впливають на державну політику або забезпечують таємницю власної структури чи членства, забороняються».The Constitution of The Republic of Poland <https://www.sejm.gov.pl/prawo/konst/angielski/konse.htm>(accessed: 05.12.2022)
Складники концепції войовничої демократії було певною мірою використано в США як політичний супротив комуністичній партії, а також в Австралії, зокрема у процесі законодавчої заборони комуністичної партії. Проте ця концепція виявилася частково або повністю несприйнятою конституційною практикою Австрії, Франції та Великої Британії.
Суть концепції Карл Левенштайн узагальнив свій академічний аналіз нацистського та фашистського захоплення влади у Європі у 1930-х роках і дійшов висновку, що вороги демократії будуть використовувати свободи, гарантовані демократією, щоб вивести з ладу демократичний порядок зсередини, водночас наполягаючи на своєму розумінні прав людини, гарантовані верховенством права. Він переконував, що демократична держава, яка хоче вижити і зберегтись, повинна бути готова застосувати надзвичайні повноваження і тимчасово призупиняти фундаментальні права людини, якщо інституційне верховенство закону саботується або використовується для повалення демократичного режиму.Oren Gross; Fionnuala Ní Aoláin (2006). Law in Times of Crisis. Cambridge University Press. p. 38 Левенштайн стверджував, що фашизм не мав інтелектуального ядра, а натомість покладався на емоційність (), з якою неможливо боротися нормативними демократичними засобами. Він стверджував, що «з вогнем слід боротися вогнем» і що перед обличчям труднощів потрібна більш «дисциплінована» демократія.Jan-Werner Muller (2011). Contesting Democracy. Yale University Press
Згідно з аналізом Левенштайна, демократії повинні стати войовничими, щоб не дозволити фашистським лідерам і рухам зруйнувати демократію шляхом прийняття трьох основних стратегій: концентрації влади в руках представників органів виконавчої влади; використання надзвичайних повноважень; прийняття спеціального законодавства, що обмежує права на вираження поглядів, участь і зібрання, щоб не дозволити фашистським рухам використати демократичні свободи для підриву демократії.Стойко О. Войовнича демократія: демократія та її вороги у політико-правовому контексті // Науковий журнал "Політикус", № 5. - 2023 - с. 99
Останній з цих трьох вимірів, який є найбільш характерним для концепції войовничої демократії, привернув увагу подальших дослідників цього феномену. Як у політології, так і у конституційному праві концентрація влади у виконавчій владі та використання надзвичайних повноважень під час кризи добре вивчені, але, як правило, з побіжними згадками про концепцію войовничої демократії або взагалі без них. На противагу цьому, дослідники войовничої демократії зосередилися на прийнятті та використанні законодавства, що обмежує права, яке, частково всупереч прогнозам самого Карла Левенштайна, може виявитися постійним, а не тимчасовим заходом для протистояння екстремізму.
Як справедливо зазначено в юридичній науці, ідеальною умовою для функціонування демократії є мир, проте вже в повоєнному світі одразу після запровадження міжнародної системи безпеки й миру з’являються нові виклики, пов’язані з загрозами національній безпеці. Вони спонукали демократію до самозахисту, і це призвело до розширення можливих об’єктів обмежень за умов загроз національній безпеці, що простежується в статті 15 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року як можливість відступу держав від зобов’язань щодо гарантування основоположних прав людини у випадках війни або іншої суспільної небезпеки. «Войовнича демократія дозволяє обмежувати свободу слова, політичну участь і політичний плюралізм, не змінюючи ключових цінностей, що покладені в основу конституції, при цьому обмеження основоположних прав розглядалися як обґрунтований та необхідний захід, спрямований на захист демократичної системи».Грищук О. Конституційні цінності та принципи в рішеннях Конституційного суду України: особливості в умовах воєнного стану та загроз національній безпеці // Вісник Конституційного суду України. - №5-6. - 2022. - ст. 4
У багатьох поставторитарних країнах Східної Європи відбувся певний ідеологічний злам у суспільній свідомості, а саме вивільнення від «тоталітарних» кайданів. При цьому молодий, незалежний політикум намагався раз і назавжди позбутися залишків тих політичних сил, які були домінантами за тоталітарних умов, а також не допустити виникнення їх аналогів у майбутньому. Робилося це, як правило, через закріплення на найвищому, конституційному рівні обмежень на реалізацію політичних прав, які у своїй сукупності становлять механізми самозахисту демократії, перетворюючи її на войовничу демократію.Барабаш Ю., Берченко Г. Чи здатна захистити себе демократія в умовах війни? (на досвіді державного будівництва під час російської агресії) // Право України. — 2023. — С. 57—58
У багатьох випадках країни, що пережили тоталітарні часи, намагалися не акцентувати на цьому так, як це було зроблено у Польщі, коли були чітко окреслені стигматизовані ідеологеми і їхні практики. Незважаючи на відповідні відмінності, факт залишається фактом – абсолютна більшість європейських країн, які пережили тоталітарні часи, намагаються не допустити повторення таких подій за допомогою встановлення заборон на створення інституцій, що будуть носіями ідей, які суперечать ідеології демократичного розвитку.
Якщо перше покоління дослідників войовничої демократії загалом зосереджувалося на спільних зусиллях демократичних країн стати войовничими, щоб протистояти зростаючому і всюдисущому виклику фашизму, то пізніші дослідники намагалися зрозуміти відмінності між демократичними системами у протидії загрозам демократичному ладу. Наприклад, один з найбільш обмежувальних законів, характерних для войовничої демократії – заборона політичних партій, був прийнятий далеко