Леоні́д Євге́нович Федору́к ( 25 грудня 1938, Вознесенськ — 24 лютого 2014, Київ) — український поет, письменник, композитор-пісняр. Член Національної спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України. Заслужений діяч мистецтв України (1999).
Біографічні відомості Народився 25 грудня 1938 року в місті Вознесенськ Миколаївської області, в сім'ї робітника-залізничника. Важке, злиденне, голодне воєнне дитинство… Окупація… Кожноденна тяжка праця всією сім'єю — аби заробити хоч трішки на продукти діти з татом Євгеном щовечора шиють капці. Але робота йде з піснею, душі зливаються в почутті єдності — ці спогади надихнули поета на один з найчуттєвіших творів — «Сімейні вечори».
Після закінчення семирічної школи вступив до Вознесенського технікуму садівництва та виноградарства. Тоді ж почав публікувати перші вірші в міській газеті. Під час літніх канікул працював бригадиром в Олександрівському колгоспі, а після закінчення технікуму — агрономом в Кривоозерському районі, звідки був призваний до Радянської армії. Після армії працював в різних газетах — Братській районній «Победа», «Шахтобудівник» в Павлограді, в «Новомосковській правді», а з 1966 р. — в Дніпропетровських обласних газетах «Заря» та «Дніпровська правда». З 1974 року керував відділами внутрішнього життя та радянського будівництва в редакції республіканської газети «Радянська Україна». З 1987 року був запрошений працювати в апараті Верховної Ради України — спочатку помічником секретаря Президії ВР, а потім — заступником керівника парламентської прес-служби. Тоді ж почав видавати перші збірки віршів, які до того публікувалися в різних періодичних виданнях — «Серцетрус», «Липнева моя Україна». З 1999 р. повністю присвятив себе творчій діяльності.
Працюючи в Павлограді, зустрів свою майбутню дружину Вікторію. В 1962 р. у них народився син Андрій.
Закінчив Вознесенський сільськогосподарський технікум, філологічний факультет Дніпропетровського університету та факультет журналістики ВПШ в Києві (Київський інститут політології та соціального управління).
Заснував та був Президентом Всеукраїнського доброчинного фонду «Ровесники незалежності».
З 1974 року жив і працював в Києві.
Помер 24 лютого 2014 р. від серцевого нападу. За кілька днів до того, 18 лютого, забираючи онуку зі школи, попав під атаку «Беркуту» на мітингувальників на вул. Інститутській в Києві. Хоча фізично не постраждав, стрес призвів до інфаркту. Працював до останнього дня. На робочому столі залишилося кілька нарисів, в тому числі кілька рядків вірша «Небесна сотня».
Творчість
Автор поетичних збірок: «Липнева моя Україно» (1993 р.), «Серцетрус» (1995 р.), «В полоні совісті і серця» — соціальна лірика, (1998 р.), «Молюсь людині» (1998 р.), «На музику душі своєї ти поклади мої слова» (1998 р.), «Золотої осені нектар» (2003 р.), «Повернися, соловейку…» (2010, 2013 рр.) цілої низки пісенних альбомів: «Заповідаю вам любов», «Біла блузочка, вишиваночка», «Я так очікую тепла» «Любімо Її», «Кому — кавунчик, кому — кавуниця» та ін. П'єси «Бальзам Бендера» (1999 р.)
«Молюсь людині»
Збірка «Молюсь людині» (1998 р.) вмістила як нові, так і вже відомі на той час поезії, та має багато автобіографічних зв'язків. Як згадує сам поет: «Рід Федоруків пробився до сонця на прасвятій землі Вінниччини, в селі Малий Чернятин, але голодомором був зігнаний звідти на Південь, у Вознесенськ, де я і народився. Але і там, і по всій Україні нас живлять глибинні джерела і води святого Дніпра-Славути, який наші сльози, нашу волячу терплячість, нашу журавлину тугу і голубину лагідність обертає на Волю. Нам завжди було важко: нас згинали до землі, нас рубали під корінь в 20-ті та 30-ті, позбавляли навіть колоска, що вже впав на землю… До нас ішли немов би на підмогу, а в підсумку прагнули витурити із власної хати, із одвічно родинного клаптика землі…»
Отже, дитяча стихія — це Миколаївщина: річки Мертвовод і Південний Буг, краєвиди з горами та пагорбами, кавуни і соняшники, голуби і безкінечна блакить неба. Такі реалії кожного сільського хлопчика роблять поетом, а особливо того, в душу якого впала Божа іскра!
Про решту «біографічних факторів» не треба казати, бо всі вони детально і щедро відбиті в поезіях даної книги. Оповідь про них — сповідальна, емоційна. Бери, читай — усе збагнеш.
Так, Леонід Федорук сповідує від імені повоєнного покоління, що зазнало на собі найжорстокіших лих, приниження, фальші, щоденних прикрощів. Дивно, але саме в цьому конгломераті тодішньої нелюдськості дитяча душа наповнювалась любістю до людини, рідної землі, її історії та майбуття. Згадуючи сьогодні про це, поет застерігає себе: «Не говори загально про велике», щасливо уникає найменшої декларації, що завжди пригнічує вірш. Л. Федорук — поет розкритої душевної рани, яка не терпне з роками. Його любов — безкомпромісна. Він не шкодує й себе:
Господи, які нещасні люди
У своїх гризотах і спокусах:
Скільки раз ми на добу Іуди?
Скільки раз ми на добу Ісуси?
У книзі «Молюсь Людині» можна часом натрапити й на вірш, в якому дається «нестандартне» вирішення сучасної теми. Наприклад, «ідейне вісся» твору «Від виборів до виборів» — якась безрадісна перспектива всього того, що ми називаємо політичним шоу і без чого не може обійтися будь-яка демократія. Та автор і тут зумів знайти своє: «Постаньте духом вище від гризот!». Тому книга більшістю творів соціально загострена, недруги і явні вороги української незалежності одержують од автора «свою порцію» нелюбові.
Добрий дух витає над кожним словом книги. Під більшістю поезій автор ставить дату написання. Вона — тільки для «бібліографії», а не для виправдання, бо все справжнє не має категорії часу. Тож книга — гаряча, щедра і людяна.
Ось вірш у три строфи, який дуже характерний для творчої манери поета-лірика:
Моїх думок міцна основа —
Прості слова, що тішать слух.
Ось і тепер я мовив слово
І у собі підтримав дух.
І підкріпив у серці певність,
Що похитнулась від біди,
І не лякає вже буденність,
І я кажу собі: іди!
І йду! Неначе дуб у вітер,
Зухвало вперлась голова
У лихо. І з кривавих літер
Сльозяться болісні слова.
Книжка Леоніда Федорука «Молюсь Людині» засвідчує, що сучасна Україна набула поета могутньої духовної сили і високого громадянського регістру. Тут кожен рядок пашіє вогнем любові до простої людини, до нашої стражденної землі, яка вже самим своїм місцем на планеті приречена бути щасливою, але віками ніяк не вибереться на світліший і певніший шлях.
Печальні, але оптимістичні духом мотиви пронизують всю книгу від першої і до останньої сторінки, на якій чи то згорьована дівчина, чи то сама Україна благає соловейка повернутися до її принишклого саду і вірить, вірить у те повернення.
Без хвилювання і трепетного благоговіння перед красою наших нещасних людей не можна читати поезії «Молюсь Людині» і «Бурякові гони», «Пізня осінь на Житомирщині» і ті ж «Клумаки», «Баба на грядці» та «Вітер в очі»… Від краєвиду до краєвиду перед читачем розгортаються і наша історія, і наші радості та страждання, і наші болі та надії. Батько і Син, Матір і Дитя, Жінка і Україна, Віра і Господь, і Любов, Любов, Любов до Вітчизни — єдиної на всі віки! —усе це осмислено і переплавлено поетом у єдиний космічний згусток на імення Життя. Він виступає ревним оборонцем і співцем простої людини, тих дядьків і тіток, бабусь і дітей наших, в оточенні яких ми живемо і якими є самі, які торкаються нашого плеча у повсякденних штовханинах і сум'ятті, з якими ми стрічаємося очима і не завжди готові відповісти на їх безмовне запитання: а що ж далі? Звертаюся до кількох рядків з пристрасного освідчення Сонцю-Україні у вірші «Мені Сонце болить», де поет і закликає, і заклинає, і молиться:
Возведімо у душах своїх Божі Храми,
Подніпрового Сонця прозрілі сини,
Щоби стало воно власно нами,
Щоби стали ми ним.
Україна, Сонце, Липень, Мати, Калина — все це в поезіях Федорука слова з найвищим змістом. Він благоговіє перед ними, як перед Богом, як перед вищим Духом. Але є одна унікальна особливість у нерозривному духовному єднанні Поет—Бог. Уже дещо незвичною є сама назва книжки — «Молюсь Людині». Але вся незвичність і однойменного вірша, і багатьох інших поезій у тому, що сам Бог у них присутній не як якийсь небесний недосяжний символ чи Єство, а як Батько чи старший брат, як наставник і друг, як живий співрозмовник, до якого поет все ж таки звертається з високо підійнятими очима. Вся книжка пронизана поетичними молитвами, зверненнями і заклинаннями, але навряд чи в українській літературі взагалі знайдуться інші приклади подібного діалогу, як маємо в поезіях Л. Федорука. Діалог Бог—Поет у цій книжці може стати предметом унікального окремого дослідження. Але апофеозом віри в Бога і шанування його як Всевишнього Духу і водночас дуже близької, рідної Особи є рядки з вірша «Перед іконою». Вчитаймося в них, вслухаймося, вдумаймося:
… І погляд Твій, як і у мене, в сумі —
Така вже наша доля в світі цім…
Та ось мине земне, яке зозулі
Означили мені, і я в Твій дім Прийду!..
А поки я прошу так мало
У Тебе, о мій Боже, не гнівись:
Погладь за мене по голівці Маму
І Татові від мене уклонись.
Хто і коли засвідчував таке природне, родинне єднання з Богом?
Поезія Леоніда Федорука немов би винесена з самої глибинки життя, взята у людини і подарована їй в поетичному оздобленні мудрого і лагідного серця.
Що після таких слів можна додати? А нічого. Просто треба читати книжку поета України Леоніда Федорука — «ніжного лірика з сумними очима», як його назвав Петро Осадчук.
Багатогранна мистецька діяльність Леоніда Євгеновича Федорука є яскравим прикладом самовідданого служіння відродженню й утвердженню незалежної розвиненої висококультурної Української Держави. Відомий український поет, поет-пісняр, композитор Л. Є. Федорук — автор більше двохсот пісень та романсів, інструментального твору «Україно, вперед!». Його авторські твори видані у книгах «На музику душі своєї ти поклади мої слова», «Золотої осені нектар» (з клавірами 170 стор.), унікальному новітньому рукописі «Повернися, соловейку» (2011 р., видавництво «Музична