Бровченко Іван Кузьмович (20 вересня 1898, Прилуки, Полтавська губернія — 13 липня 1971, Ніжин, Чернігівська область) — актор, режисер, заслужений артист УРСР (1957), художній керівник в українських театрах Прилук, Херсона, Ужгорода та інших міст. Протягом 50-річної творчої діяльності поставив понад 300 спектаклів, зіграв понад 400 ролей. Переклав понад 20 сценічних творів з російської на українську мову. Автор 5 п'єс і 10 одноактівок. Нагороджений орденом «Знак пошани».

Біографія Артист народився 20 вересня 1898 р., в сім'ї робітника залізничного транспорту в м. Прилуки Полтавської губернії. Батько Бровченка помер в 1905 р., під час революційного  повстання, залишивши чотирьох сиріт. Після смерті батька мати працювала по найму доглядаючи дітей.

З 1917 р., Іван перебував в лавах царської армії, в 62 Суздальському піхотному полку, де закінчив полкову музичну школу, здобувши спеціальність музиканта- духівника. Під час Першої світової війни працював санітаром на фронті, отримав контузію.

У 1918 році І. Бровченко у прилуцькому клубі уперше зіграв Миколу у «Наталці-Полтавці» під керівництвом артиста-професіонала І.М. Ярошенка, за допомогою якого І. Бровченка було зараховано до трупи професійного театру в Прилуках. У 1920-21 рр. організував армійський театр у Києві. Був одним з організаторів «Молодого театру», очолюваного режисером П. О. Хмарою та керував театральною студією (1923–25), при об'єднаному клубі профспілок міста.

В 1926 р., з ініціативи І. К. Бровченка, був організований пересувний, робітничо-колгоспний театр, де він був актором та  режисером. З 1930 по 1934 рр., працював режисером і актором у Донбаському театрі ім. 13-річчя Жовтня. Після його ліквідації працював у Вінницькому  театрі ім. М. Островського (1934–36), у Херсонському театрі (1936–38). В цей період навчався на режисерському факультеті в Московському університеті.

Протягом 1938-41 рр. був художній керівником і актором Прилуцького драматичного театру ім. 15-річчя ВЛКСМ. Під час Другої світової війни театр був евакуйований до Новосибірську, де його трупу було об'єднано з колективами Ніжинського українського державного театру ім. Коцюбинського та Миколаївським театром ім. Т. Г. Шевченка. Український державний театр ім. Коцюбинського у 1944 р. повернувся до Ніжина. Разом з ним прибув до міста і І. К. Бровченко. У серпні 1946 р. його було переведено на посаду художнього керівника Прилуцького пересувного театру, де він працював до переводу на посаду головного режисера пересувного театру в м. Дубно. У 50-ті рр. неодноразово був слухачем режисерських курсів у Москві.Бровченко І. К. Автобіографія. Рукописний текст. 5 с. м. Дубно, 1 грудня 1958 р.

 У 1957 р. йому було присвоєне звання заслуженого артиста УРСР. З 1959 року — актор Ніжинського драматичного театру ім. М. Коцю­бинського. У 1960 р. І. К. Бровченко виходить на пенсію і переїздить до Ніжина. Очолив аматорський театр при Ніжинському міському будинку культури. У 1965 р. колектив отримав почесне звання «Народний».

 Помер Іван Бровченко 23 січня 1971 року.

Особисте життя Чоловік артистки Марії Бровченко.

Основні ролі

Микола, Петро, Возний, Виборний («Наталка Полтавка» І. Котляревського) Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка) Годун («Розлом» Б. Лавреньова) Гриць, Іван («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького) Платон («Платон Кречет» О. Корнійчука) Голохвастий, Антон Квітка («За двома зайцями», «Талан» М. Старицького) Василь («Лимерівна» Панаса Мирного) Гнат, Панас («Безталанна», «Наймичка» І. Карпенка-Карого) Яшка («Весілля в Малинівці» О. Рябова) Терень, Дудар («Дівчата нашої країни», «Диктатура» І. Микитенка) Лукаш («Лісова пісня» Лесі Українки) Микола («Украдене щастя» І. Франка)

Примітки

Джерела Бровченко Іван Кузьмич / / Г. В. Самойленко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2004 Самойленко Г. Ніжинський драматичний театр ім. М. М. Коцюбинського. Ніжин, 1996 Фесенко Т. Ювілей режисера // Соц. культура. 1968. № 12