Масове вбивство в Орадур-сюр-Глан — це руйнування, 10 червня 1944 року цього французького села Верхньої В'єнни, розташованого приблизно за двадцять кілометрів на північний захід від Ліможа, і вбивство його мешканців (643 жертви), підрозділом 1-го батальйону 4-го механізованого полку «Der Führer», що належав бронетанковій дивізії «Das Reich». Це найбільше масове вбивство цивільних людей, вчинене у Франції німецькими арміями, подібне до Марзаботто в Італії, або Дістомо в Греції (остання також здійснена 10 червня 1944), які перемістили на Західний фронт практики поширені на Східному фронті.

Ці події глибоко вразили суспільство. Їх судові наслідки викликали жваву суперечку, зокрема після амністії, наданої ельзасцям, які брали участь у цьому злочині. Починаючи з 1999 року, пам'ять про жертви вшанували Центром пам'яті в Орадур-сюр-Глан, розташованим недалеко від руїн села того часу, приблизно збережених.

Історичний фон Орадур перед масовим вбивством Розташований приблизно за двадцять кілометрів на північний захід від Ліможа, Орадур був у першій половині XX століття просто містечком, ринковим селом. В суботу багато жителів Ліможа приїжджають, щоб зробити там свої закупки, сівши на трамвай в Ліможі, мандрівка, яка триває трохи більше години. У 1936 році територія комуни мала 1574 жителів, у тому числі 330 у самому селі. «Отже, що це за Орадур, який мирно купається в своїй зелені? Просто село середнього значення. Воно скромне і живе без шуму, без блиску».

Політично місто явно ліве, з домінуванням SFIO, тим більше, що муніципальні вибори 1935 року позбавили правих партій будь-якого представництва в муніципальній раді; парламентарі Верхньої В'єнни, всі соціалісти, схвалюють надання повних повноважень Філіппу Петену, за винятком обраного представника виборчого округу, який включає Орадур, Леона Роше.

З 1939 по 1944 рік населення Орадура зросло через прихід біженців, у трьох послідовних хвилях. На початку 1939 року приїхали іспанські республіканці, переможені франкізмом, анархісти, комуністи чи соціалісти, 22 з яких були присутні в кінці 1943 року. У вересні 1939 року настала черга евакуйованого населення Ельзасу, щоб зберегти їх від боїв, але їх досить погано прийняли і вони в основному повернулися літом 1940. Третя хвиля, у серпні 1940 року, складалася з приблизно 80 осіб, висланих з Лотарингії, частина якої була приєднана до Рейху. Крім того, починаючи з французької поразки (червень 1940) та до червня 1944 поступово прибувають біженці з півночі та Па-де-Кале, Монпельє та Авіньйона, євреї з Паризького регіону, з департаменту Мерт-і-Мозель або Байони. У червні 1944 року в селі було тисяча жителів, головним чином через приплив біженців.

Німецька присутність у регіоні датувалася лише 1942 роком, після окупації вільної зони; навесні 1944 року, окупація все ще не здається важкою: «навколо нас, нічого, нічого. Ми не бачимо нічого окрім 11 листопада 1943. Я вважаю, що це було в 1942 році, коли німці […] вторглися у вільну зону. Ми їх не так бачили, німців в Орадурі. Ми їх ніколи не бачили, крім 10 червня». «Комуна не бачила проливання крові і, зрештою, окупант їй не завдав прямих страждань».

Макі в околицях У Орадур-сюр-Глан або в його безпосередній близькості немає макі, про що свідчать одностайні свідчення жителів, підкріплені повідомленнями адміністрації Віші та основними лідерами опору в регіоні. Орадур-сюр-Глан не з'являється на настінних картах макі, знайдених у Лімозькому гестапо.

Шість рот руху опору FTP формують наймогутнішу сукупність з формувань учасників спротиву Верхньої В'єнни, після сукупності під керівництвом комуніста Жоржа Гінґуїна на схід від Ліможа; дві з цих рот, приблизно за вісім кілометрів від Орадура, розташовані в лісах сусідніх муніципалітетів: Фур (Сйо, на півночі) та лісі Сурне (в Пейрілаку, на північний схід). На заході, на тій самій відстані, це макі FTP лісу Брігой, розширення макі Сен-Жун'єна , тринадцять кілометрів на південний захід від Орадура. Під час місії, повертаючись із Сен-Жун'єна, Альберт Міраблон, підпільний фотограф Об'єднаних рухів опору (MUR) Ліможа, відвідуючи свою матір, був заарештований і вбитий в Орадурі. Існування цих груп добре відоме жителям Орадура, деякі з яких є одними з «законних» макі, можуть мобілізуватися, якщо це необхідно, така ситуація є маргінальною. Деякі мешканці Орадура є частиною каналів втечі пілотів союзників.

Наприкінці травня 1944 Верховне командування Вермахту () відзначило «сильне збільшення активності рухів опору на півдні Франції, особливо в регіонах Клермон-Феррана та Ліможа [і] оголошення про численні набори в Таємну армію». Цей опис підтверджується регіональним префектом Ліможа, який зазначає множення дій опору: 593 у березні, 682 у квітні та 1098 у травні.

8 та 9 червня між партизанами і німецькими солдатами відбувається не менше п'яти сутичок, що призводять до захоплення, в сутінках 9 червня, поблизу села Ла Бусс'єр, комуни Сен-Леонард-де-Нобла, командувача Гельмута Кампфе, відповідального за багато зловживань, який був страчений 10 червня.

Дивізія СС «Das Reich» У квітні 1944, після того, як зазнала великих втрат на східному фронті, особливо під час четвертої битви за Харків, 2-а танкова дивізія «Das Reich», під командуванням групенфюрера Гайнц Ламмердінга, була залишена на відпочинок в Монтобанському регіоні для відновлення. На початку травня вона мала 18 468 чоловік, включаючи численних новобранців, порівняно з теоретичним особовим складом 21 000 чоловік; на початку червня кілька її компонентів досі не працюють, а ситуація з рухомим складом, важким озброєнням та бронетанковими транспортними засобами все ще неповноцінна.

Після приїзду до Франції «Das Reich» має характеристики, спільні для підрозділів, що відповідають за масові вбивства на Східному фронті: її члени пронизані націонал-соціалістичною ідеологією, вона билася на Східному фронті, сприймається як елітний військовий підрозділ і вже брала участь у операціях боротьби з партизанами. Її солдати «перетнули „моральний всесвіт“ війни на Сході, вчиняли жорстокості до населення та жорстокості, які здійснювали офіцери до військових; колективні покарання, масове вбивство населення, знищення будинків та спалення сіл,— були частиною засобів, які вважалися „нормальними“ репресіями, застосовуваними до макі.».

Навіть якщо дивізія офіційно перебувала на відпочинку, щоб відновити свої сили, деякі її елементи беруть участь у операціях боротьби з партизанами та репресіями проти цивільного населення.

Боротьба з партизанами регулюється наказами, виданими після особистого втручання Адольфа Гітлера 3 лютого 1944 року. Згідно з цими наказами, війська зобов'язані негайно відповідати на терористичні атаки, відкриваючи вогонь, і якщо невинні цивільні люди постраждають, хоча це досадно, відповідальність несуть виключно терористи; зони повинні бути оточені, і всі жителі, ким би вони не були, заарештовані. Будинки, в яких розміщені партизани, повинні бути спалені. Постанова продовжує, уточнюючи, що «потрібно карати лише лідера, якому бракує твердості та рішучості, оскільки він загрожує безпеці військ, що підлягають йому та авторитету німецької армії. Зіткнувшись із нинішньою ситуацією, занадто суворі заходи не можуть призвести до покарання для своїх авторів». Це бажання підсилити репресії проти опору поділяється маршалом Вільгельмом Кейтелем, який дає наказ у березні 1944 розстрілювати партизанів, захоплених із зброєю в руках і не видавати їх судам і генералом Йоганом Бласковіцом, вищим офіцером Ламмердінга, для якого «німецький Вермахт повинен захищати себе усіма засобами, що в його владі. Якщо, роблячи це, ми повинні використовувати бойові методи, які є новими для Західної Європи, залишається констатувати, що боротьба проти терористів засідками також є чимось новим для європейських критеріїв Заходу».

5 червня 1944 генерал Ламмердінг змушує свою ієрархію прийняти репресивну програму, яка вживає заходи, що застосовуються у Східній Європі та в тилу фронту в боротьбі з партизанами починаючи з 1941. Ця програма передбачає, зокрема, контрпропагандні та дискримінаційні дії, «дії, спрямовані на підняття населення проти терористів»; вона також передбачає масштабні та профілактичні арешти, окупацію місцевостей та прочісування зон, а також реквізит транспортних засобів. Нарешті, вона уточнює «оголошення та виконання положення про те, що за кожного німецького пораненого 5 мирних жителів буде повішено і за кожного вбитого німця 10 мирних жителів буде повішено».

У травні 1944 та на початку червня 1944 року підрозділи «Das Reich» «тероризували населення департаментів Лота, Лота-е-Гаронни, Верхньої Гаронни та Арієжа». Під час своїх операцій вони розстрілюють або депортують учасників опору та заручників, вбивають багато цивільних, чоловіків та дітей та спалюють будинки або навіть цілі села, такі як Терру (Тюль 111—112, Фуше, Орадур, 53-56, Ав, 35-38).

На наступний день після висадки 7 червня 1944 року «Das Reich» отримує неоднозначні накази вищого командування Заходу: перший дає їй інструкцію дістатися Нормандії, другий виступити проти руху опору в зоні Тюль-Лімож. Ця неоднозначність скасовується двома наказами, отриманими 8 та 9 червня, які визначають, що більшу частину дивізії необхідно зняти з боїв, що тривали до полудня 11 червня, щоб приєднатися до Нормандського фронту.

Під час просування до Тюля елементи дивізії стикаються із зміцненням дій опору: багато партизан вбиті під час боїв або страчені; цивільні жителі також вбиті батальйоном, яким керував Декман, який є «єдиним хто навмисно нападає на жінок і особливо дітей», особливо під час масового вбивства в Кальвіаку. Репресія проведена «Das Reich» переживає першу кульмінацію з масовим вбивством в Тюлю. 9 червня, після того, як знову окупували місто, ненадовго звільнене FTP 7 червня 1944, 99 чоловіків, без будь-якого зв'язку з опором, були повішені на балконах та стовпах, а наступного дня було депортовано 149 чоловіків.

Підрозділи, які не пішли до Ліможа, проводять репресивні операції проти Опору та здійснюють злочини проти цивільного населення між 10 червня і 16 липня 1944.

Приготування масового вбивства

Приготування експедиції і оточення містечка Розвідувальна група, яка здійснила 9 червня масове вбивство в Тюлю та два полки моторизованої піхоти, оточують регіон Ліможа, щоб підготувати позиціонування дивізії в секторі, щоб знищити макі. 1-й батальйон 4-го полку «Der Führer», за наказом командира Адольфа Декмана, розташований навколо Сен-Джунена, в 12 км від Орадура.

Щоб припинити підтримку населенням макі та зменшити їх діяльність, СС готує дію, спрямовану, на думку Бруно Картеузера, щоб отримати максимальний ефект терору. Причини вибору Орадура для цієї дії залишаються погано уточненими та суперечливими, через зникнення людей, мовчання документів, а також унікальний характер наявних свідчень, що стосується зустрічей між німцями і ополченцями. Це змушує Дж. Дж. Фуше визнати, що «їхній вміст, учасники, їх кількість та те, що вони кажуть, залишається ігнорованим, за винятком двох вказівок: запит на заручників (цифра 40 була висунута на засіданні Сен-Джунен) і пошук зниклого офіцера». Дж. Дж. Фуше, однак, підтримує гіпотезу про те, що «СС побудував своє виправдання для масового вбивства, перш ніж навіть його вчинити», на відміну від Г. Пено, який підтверджує, що ця «операція дезінформації» була запрограмована Декманом безпосередньо перед тим, як покинути місця.