Династія Цін правила на острові Тайвань з 1683 по 1895 рік. Імператор Іньчжень з Династії Цін направив флот та армію на чолі з генералом Ши Лангом, які розгромили лояльне Династії Мін Королівство Туннін у 1683 році. У квітні 1684 року Тайвань був офіційно анексований.

Тайвань був перетворений на префектуру провінції Фуцзянь до створення провінції Тайвань у 1887 році. Династія Цін розширювала свій контроль над Тайванем на західне узбережжя, західні рівнини та північно-східну частину острова протягом XVIII-го та XIX-го століть. Цінський уряд не проводив активної колонізаційної політики та обмежував міграцію китайців на Тайвань протягом більшої частини свого правління через страх повстання та конфлікту з корінними народами Тайваню. Китайським мігрантам було заборонено поселятися на землях корінного населення. Незважаючи на цінські обмеження, поселенці продовжували проникати на Тайвань і займати території корінних народів, що призвело до їх проникнення на західні рівнини та північно-східний Тайвань. Відсутність фінансового забезпечення колоніальної адміністрації призвело до частих повстань китайських поселенців на Тайвані. До кінця правління династії Цін у 1895 році етнічне населення китаців на Тайвані зросло більш ніж на два мільйони, а за деякими оцінками, на понад три мільйони, що зробило їх більшістю населення на острові.

У квітні 1895 року Тайвань був переданий Японській імперії за договором Сімоносекі після поразки династії Цін у японсько-цінській війні.

Історія

Анексія Тайваня

Після розгрому Королівства Туннінг у битві при Пенху в 1683 році 13-річний правитель Чжен Кешуан визнав владу династії Цін. Імператор Сюаньє відсвяткував поразку лоялістського режиму Мін на Тайвані, який десятиліттями непокоїв цінів. Він склав два вірші на честь перемоги. Адмірал Ши Ланг, який очолював війська цінів проти чженів у морській битві, 7 жовтня 1683 року був нагороджений спадковим титулом «Володар морського спокою».

Ши Ланг залишався на Тайвані 98 днів, перш ніж повернутися до Фуцзяня 29 грудня 1683 року. Його перебування на Тайвані змусило відчути, що анексія Тайваню є важливішою, ніж очікувалося, через економічний потенціал острова. На засіданні у Фуцзяні для визначення майбутнього Тайваню деякі сановники центрального уряду виступали за перевезення всіх жителів Тайваню на материк і залишення острова. До 1683 року Тайвань китайці називали «Острів собак», «Острів жінок». Тайвань офіційно розглядався Сюаньє як «бруд за межами цивілізації» і не позначався на жодній карті імперських володінь до 1683 року. Головною метою цінів була поразка повстанців, чого вони і дсягли. Один із сановників стверджував, що захистити Тайвань неможливо, його охорона тільки збільшить витрати.

Ши, однак, категорично виступав проти покинення Тайваню. Яо Цишен також рішуче виступав за анексію Тайваню. 7 жовтня 1683 року Яо заявив, що хоча Тайвань не був частиною Китаю, чжени сіяли хаос на материку протягом 20 років після відвоювання острову у голландців, і якщо Тайвань буде полишено, то він знову буде окупований повстанцями, які загрожуватимуть китайському узбережжю. Ши також заявляв, що відмова від Тайваню фактично передасть його злочинцям, авантюристам та голландцям. Він запевнив, що оборона Тайваню не коштуватиме надмірних витрат і потребуватиме лише 10 000 чоловік, тоді як війська гарнізону на узбережжі Південного Китаю можуть бути скорочені. Ши переконав усіх присутніх на Фуцзяньському засіданні, за винятком спеціального комісара з Пекіна Субая, що анексія Тайваню відповідає їхнім інтересам. 7 лютого 1684 року Ши надіслав лист імператору з аргументами щодо збереження Тайваню, включаючи опис економіки Тайваню, вартість переселення жителів Тайваню та карту острова. До правління династії Цін Китай уявлявся землею, обмеженою горами, річками та морями. Ідея острова як частини Китаю була незбагненною до спроб розширення держави Цін у XVII столітті.

6 березня 1684 року Сюаньє прийняв пропозицію Ши створити постійні військові гарнізони на Пенху і на Тайвані. Остаточна рекомендація щодо анексії Тайваню була представлена 27 травня. Ши був прийнятий Сюаньє, який дозволив заснувати префектуру Тайвань провінції Фуцзянь, що складалась з трьох повітів: Тайвань, Чжулуо та Феншань. Ян Венькуй був призначений головнокомандувачем Тайваню.

Опис Тайваню Лінь Цяньгуаном

Лінь Цяньгуан був з округу Чанле провінції Фуцзянь. Він обіймав посаду в префектурі Тайвань з 1687 по 1691 рік, але проживав на Тайвані і до того, адже написав про це звіт в 1685 році

За словами Ліня, Тайвань був місцем розбійників. Більшість людей поблизу столиці префектури були жителями Чанчжоу та Цюаньчжоу, а за її межами були переважно варвари, яких він описав як упертих дурних людей без прізвищ чи жертвоприношень предків. Вони не мали календаря і не знали свого віку. Чоловіки та жінки не носили взуття, а своє тіло покривали сорочкою та тканиною для нижньої частини тіла. Жінки огортали гомілки синьою тканиною, а у волоссі носили квіти або трави. Чоловіки з 14-15 років носили ротанговий пояс. Вони використовували свіжу траву, щоб забарвити зуби в чорний колір. Жителі острова проколювали собі вуха і робили татуювання на тілі. Деякі татуювання робили західним (голландським) письмом. На руках носили металеві браслети, іноді до десяти штук, прикрашали плечі пташиними крилами, вішали на шиї черепашки.

З місцевих чиновників мали вождя і 6-7 його заступників у великому селі, в малому — 3-4. Вони проживали роздільно в одному домі, де обговорювалися справи. Молодь ночувала надворі. Деякі вміли писати західні ієрогліфи (голландські). Їх називали цзяоце і вели вони бухгалтерію.

Популярністю користувалися дівчата, оскільки після одруження хлопець залишав сім'ю. Лінь описав ритуали залицяння. При одруженні для односельчан влаштовували застілля. Приготуваннями займалася дружина. Було звичайним явищем мати кілька статевих партнерів навіть у шлюбі, і не було соромно займатися статевим актом серед дітей.

Вони не мали ліків, але, коли хворіли, купалися в річці, вважаючи, що вона їх зцілить. У воді купалися навіть узимку. Після смерті вони обвішували двері і розділяли речі покійника між тими хто вижив. Деякі речі залишали з тілом, яке на три дні клали під ліжко. Потім його витягали, заливали в горло спирт і хоронили без труни. Якщо родина переїхала, тіло ексгумували та переховували біля будинку.

Будинки місцевих були заввишки кілька метрів без перегородок. Вони мали форму довгих і вузьких будівель. Балки і стовпи були пофарбовані в різні кольори. Жителі будинку тримали підлогу в чистоті. За будинком вони саджали кокосові пальми та бамбук у густих гаях, щоб ховатися від спеки. Жителі не мали постільної білизни і тому спали в одязі. Кухні не було, окрім каструлі з триніжною підставкою на землі. Вони їли кашку сидячи навколо горщика, зачерпуючи порції кокосовим ополоником. Під час їжі рис згортали в грудки. Потім його розжовували до пасти і поміщали його в бамбукові трубки. І рис, і одяг зберігали в гарбузах.

Їздили на возах, запряжених волами. Вони долали гірські долини за допомогою ліан і перетинали струмки, стрибаючи зі скелі на скелю. Їхні списи були кілька метрів завдовжки й ефективні на відстані ста кроків. Лук виготовляли з бамбука та коноплі. Стріли були довгі й гострі, але без пір'я. Поля орали, коли навесні з'являлася трава, а восени після проводили жниваю Тоді ж важали, що минув рік.

Дальше в горах жили низькорослі люди. Коли їх помічали, вони піднімалися на верхівки дерев. Користувалися арбалетами, а деякі з них жили в норах.

Адміністрація Тайваню

Цінці спочатку заборонили жителям материка переїжджати на Тайвань і відправили більшість фуцзяньців, які проживали на Тайвані, назад на материк, після чого на острові залишилося лише 30 229 осіб. З 546 мешканцями Пенху, 8108 аборигенами та 10 000 військовими офіційне населення Тайваню складало лише 50 000 осіб. Нестача робочої сили змусила місцеву владу запросити мігрантів з материка, незважаючи на обмеження, накладені владою. Іноді навіть військові кораблі перевозили мирних жителів на Тайвань. До 1711 року десятки тисяч нелегальних мігрантів з Фуцзянь і Гуандун переїжджали на острів щорічно. Після 1760 року обмеження були послаблені, і до 1811 року на Тайвані було понад два мільйони китайців.

Перше зафіксоване Положення про дозвільну систему було прийнято в 1712 році, але, ймовірно, існувало ще за часів офіційної анексії в 1684 році. Система дозволів існувала, щоб зменшити наплив населення на Тайвань. Уряд вважав, що Тайвань не в змозі підтримувати занадто велике населення, щоб довго уникати конфліктів з місцевим населенням. Правила забороняли мігрантам привозити свої родини на Тайвань, щоб не приживалися на Тайвані. Щоб запобігти в'їзду ненадійних на Тайвань, уряд дозволив в'їзд на Тайвань лише тим, хто має власність на материковому Китаї або родичів на острові. Ці правила було введено в дію в 1730 році, а в 1751 році правила вдосконалили.

Протягом XVIII століття правила міграції залишалися в основному такими як і раніше, хоча і з незначними змінами. Єдині зміни стосувалися статусу сімей переселенців. Сім'ям, зокрема, влада забороняла в'їзд на Тайвань, щоб бути впевненим, що мігранти повернуться до своїх сімей. Переважна більшість мігрантів чоловічої статі не мала перспектив у Фуцзяні, тому одружувалася на місцевій дівчині з острова. Хоча є інформація про широко поширені змішані шлюби, але це не підтверджується історичними джерелами, які повідомляють лише про конкретні випадки змішаних шлюбів. Більшість китайців поверталися на материк, щоб одружитися. Через масову міграцію протягом кількох десятиліть китайське населення значно перевищило за чисельністю корінне населення. Той факт, що корінні племена вижили аж до японської колонізації, свідчить про те, що жінки масово не виходили заміж за китайців. Одруження з жінками-аборигенками було заборонено в 1737 році, щоб запобігти втручанню в життя аборигенів і попередити претензії на їх землі.

У 1732 році губернатор Гуандуну звернувся з проханням дозволити окремим сім'ям мігрантів вперше легально в'їхати на Тайвань у період між 1732—1740 роками. У 1739 році противники сімейним міграціям стверджували, що це дозволить бандитам і авантюристам проникнути на Тайвань. Сімейні переїзди знову були заборонені з 1740 по 1746 роки. У 1760 році сімейні поїздки на Тайвань знову стали легальними на короткий період. Починаючи з 1771 року цінські обмеження на міграцію через протоку почали послаблюватися, оскільки влада зрозуміла, що виконати ці обмеження уже нереально. Навіть у періоди легальної міграції набагато більше людей вирішували найняти нелегальні поромні переправи, а не переправлятися офіційно. Після скасування обмежень на сімейні переїзди в 1760 році лише 48 сімей, або 277 осіб, офіційно попросили дозвіл на переїзд протягом року. Переважна більшість із них були сім'ями державних службовців. Для порівняння, протягом десяти місяців у 1758—1759 років майже 60 000 людей було заарештовано за незаконний переїзд. У 1790 році було створено офіс для управління цивільними подорожами між Тайванем і материком, і уряд Цін припинив активне втручання в міграцію. Політика проти таємних переїздів була ненадовго відроджена в 1834 і 1838 роках У 1875 році всі обмеження на в'їзд до Тайваню були скасовані.