Термін Flüchtlingspolitik стосується законодавчих положень і поводження з біженцями та шукачами притулку, які бажають потрапити в країну та згодом залишитися там протягом тривалого періоду часу, у цьому випадку Німеччини та її держав-попередників.

XVIII століття і раніше Відповідно до принципу Cuius regio, eius religio («чиє царство, того й релігія»), перший тип релігійних біженців з'явився у Священній Римській імперії після Аугсбурзького миру. Ці біженці належали до «неправильної» конфесії, тому втікали до держав, які очолювали суверенні правителі, які поділяли їхні релігійні переконання.

Бранденбурзьке маркграфство втратило під час тієї війни половину своїх жителів; Уккермарк втратив ще більше, 90 %. Щоб компенсувати цю втрату, країна стала залежною від імміграції. Оцінивши стан економіки, наймали майстрів і кваліфікованих робітників сільського господарства. Приймали також людей, які були змушені покинути рідну землю з релігійних мотивів. Через Потсдамський едикт Бранденбург прийняв гугенотів, яких вигнали з Франції. Пізніші території, якими правили родичі прусського короля, також прийняли їх: наприклад, з Бранденбург-Ансбахського маркграфства.

До Едикту про толерантність 1782 року релігійні біженці з імперії Габсбургів переселялися в інші протестантські райони Священної Римської імперії. Під час Французької революції учасники французької контрреволюції втекли на німецькомовні території. Перша хвиля еміграції відбулася після подій липня та серпня 1789 року. Влітку 1789 року емігрувало переважно високе дворянство, особливо родичі короля, а також представники вищого духовенства та військового керівництва. У зв'язку зі скасуванням феодального ладу та скасуванням Цивільної конституції духовенства влітку 1790 р. виникла друга хвиля емігрантів. Знову ж таки, це складалося переважно з дворянства, духовенства та військової старшини. Третя хвиля еміграції почалася незабаром після 21 червня 1791 року, коли король Людовик XIV намагався втекти до Варенна.

Друга основна фаза еміграції відбулася після вересневих масових вбивств у 1792 році та посилення радикалізації революції після страти короля в 1793 році. Серед них було багато колишніх прихильників революції, в тому числі жирондистів, які на той час відкололися від нового керівництва в Парижі або стали жертвами політичного переслідування. Повстання зазнало поразки від Наполеона та його військ і спричинило переворот 18 Фруктідора (4 вересня 1797 р.).

Імперія і Веймарська республіка Під час Німецької імперії та Веймарської республіки Німеччина була однією з найбільш затребуваних євреями країн, які рятувалися від насильства та дискримінації у східній, центральній та південно-східній Європі. Перша велика хвиля єврейських біженців зі сходу до Німеччини була результатом російської революції та контрреволюції 1904–1905 років. Під час Першої світової війни, яка перетворила Польщу на зону бойових дій, була друга велика хвиля єврейських іммігрантів зі Сходу. Через блокаду держав Антанти ця хвиля охопила переважно Центральну Європу, Німеччину та Австрію. «До Відня та Берліна втекли сотні тисяч польських євреїв: діти чужої культури, які розмовляли чужою мовою, дотримувалися чужих звичаїв і вірувань». Здебільшого вони були змушені приїхати як біженці без будь-яких імен і просто намагалися добути собі на життя будь-якими можливими способами. Немає ознак будь-якої кореляції між євреями зі Східної Європи та зростанням рівня злочинності. Історик Анне-Крістін Сасс виявила, що в другій половині 1920-х років у Берліні євреям не дозволили продовжувати рухатися далі на захід Європи чи навіть аж до США, як вони спочатку планували; таким чином Берлін перетворився на світовий єврейський центр. Ця зміна не тільки посилила антисемітське невдоволення з боку прихильників правого крила, але й викликала захисну реакцію повністю інтегрованих, іноді навіть повністю асимільованих, «євреїв із Заходу».

Утікачі, вигнанці та «переміщені особи» 1945–1949 Згідно з переписом населення 1950 року, близько 12,5 мільйонів біженців і вигнанців зі східних територій, раніше окупованих нацистським режимом, втекли після закінчення Другої світової війни до союзників [ за винятком Росії? ] зони окупації Німеччини та Берліна. 3 мільйони біженців прибули до Німеччини з Чехословаччини, 1,4 мільйона з Польщі, приблизно 300 000 з колишнього вільного міста Гданськ (Данциг), 300 000 з Югославії, 200 000 з Угорщини та 130 000 з Румунії. Довгожителі, особливо в селах, часто відмовлялися приймати цих біженців. У серпні 1952 року було прийнято Закон про вирівнювання тягарів, щоб компенсувати біженцям грошову компенсацію та втрату роботи. Правовий статус біженців і пізніх переселенців регулюється Федеральним законом про біженців і вигнанців (нім.: скорочена форма: Bundesvertriebenengesetz, BVFG; повністю Gesetz über die Angelegenheiten der Vertriebenen und Flüchtlinge ; дослівно: Закон про справи вигнанців і біженці) затримані 5 червня 1953 р.

Так звані переміщені особи (DP) відіграли ключову роль в історії німецької політики щодо біженців після 1945 року. Більшість з них були вивезені до Німеччини, переважно як примусові роботи, під час Другої світової війни. Звільнені військовополонені, східноєвропейці, які добровільно приїхали до Німеччини після початку війни, і люди, які втекли від радянської армії, розглядалися в рамках широкого визначення ДП.Vom Zwangsarbeiter zur Displaced Person. Geschichts@tlas Niedersachsen Переміщені особи повинні були, а також переважно хотіли, бути репатрійованими до країни свого походження. Поляки та прибалтійці, а також примусові робітники з районів Білорусі та України, які до війни жили на польській національній території, мали вибір або повернутися на батьківщину, емігрувати в іншу країну або залишитися в Німеччині..Stiftung "Erinnerung Verantwortung Zukunft": Nach dem Dritten Reich: Displaced Persos und "Repatriierte". По всій Східній Європі були встановлені сталінські диктатури ; тому багато переміщених осіб, особливо ті, кого підозрювали у співпраці з нацистськими окупантами, не залишали Німеччину: вони боялися суворих покарань у своїй країні походження. Наприклад, колишній латвійський генерал Рудольфс Бангерскіс, який пізніше став генералом Waffen-SS, помер у 1958 році в еміграції в Ольденбурзі. Переміщені особи називаються «безпритульними іноземцями» у федеральному законодавстві Німеччини, а їхнє правове становище базується на «Законі про правовий статус іноземців на федеральній території»» від 25 квітня 1951 р.Bundesministeriums der Justiz und für Verbraucherschutz / juris GmbH: Gesetz über die Rechtsstellung heimatloser Ausländer im Bundesgebiet аналогічно правовому становищу осіб зі статусом біженців.

Між 1945 і 1949 роками в «Ganghofersiedlung» у Регенсбурзі (колишній «Göring-Heim» (букв. Göring-asylum)) з ініціативи американців був побудований житловий масив для приблизно 5000 переміщених осіб з України Eine kleine Ukraine in Regensburg. In: Slavische Spuren (Hrsg.: Europaeum. Ost-West-Zentrum der Universität Regensburg). 2014. S. 19–29 нацистів). Подібні маєтки також були побудовані в інших місцях Німеччини. За межами таборів чи маєтків майже не було контактів з німцями, за винятком досить поверхневих. У 1950 році Rheinische Post прокоментувала резолюцію «Polenlager» (польський табір) у Золінгені, який був окупований «ДП», зазначаючи, що «з польською економікою» нарешті буде кінець; потім вони зазначали, що «німецька чистота скоро знову запанує в зіпсованій території» замість «пост- війна на оці».Behandelt wie ein drittklassiges Pack. In: Der Spiegel. Ausgabe 32/1983. 8. August 1983 Крім того, переміщені особи з України були непопулярні в багатьох місцях, оскільки вважалися привілейованими на відміну від труднощів, з якими стикалася Німеччина. Крім того, деякі з них були колишніми колабораціоністами нацистів і створили банди дрібних злочинців, контролюючи чорний ринок, який був важливим для постачання населення в той час.

Біженці з НДР (Східної Німеччини) у ФРН

Понад 3,8 мільйона людей покинули НДР, багато з них нелегально та з високим ризиком, у період з 7 жовтня 1949 року по червень 1990 року, від її заснування до возз’єднання. Ця цифра включає 480 тис. громадян НДР, які покинули країну легально з 1962 року. Близько 400 000 з часом повернулися до НДР.Bettina Effner, Helge Heidemeyer (Hrsg.): Flucht im geteilten Deutschland. Erinnerungsstätte Notaufnahmelager Marienfelde, be.bra verlag, Berlin 2005, S. 27f. Політика федерального уряду підтримувала помітну «культуру привітності» щодо біженців з НДР.Tilman Wickert: Sammelrezension: Flüchtlinge und Flüchtlingspolitik im Kalten Krieg. Bundeszentrale für politische Bildung. 17. Juli 2013

Іноземні біженці у ФРН 1949–1990 На основі досвіду німецьких емігрантів, які, тікаючи від нацистів, потрапили в залежність від країни, яка прийняла їх як біженців, у 1948 році до Основного закону Федеративної Республіки (Grundgesetz) була додана нова стаття (стаття 16). –49 з таким текстом: «Особи, які переслідуються політично, мають право на притулок». Федеративна Республіка Німеччина зобов’язана надати право на проживання особам, які переслідуються політично.

Другою правовою основою політики надання притулку Федеративної Республіки Німеччини є Женевська конвенція (офіційна назва Конвенція про статус біженців), яка була прийнята в 1951 році та набула чинності в 1954 році. Це встановлює глобальні мінімальні стандарти поводження з біженцями. Групу людей, на яку поширюється ця кщнвенція, називаються «конвенційні біженці».

У середньому з 1953 по 1979 рік було подано майже 8600 заяв про надання притулку на рік; середня кількість заявок зросла до понад 70 000 між 1980 і 1990 рокамиLilli Sippel / Reiner Klinholz: [Asylbewerber in der BRD]. Berlin-Institut für Bevölkerung und Entwicklung. April 2009 Основною причиною збільшення кількості шукачів притулку став військовий переворот у Туреччині у 1980 році. Це призвело до напливу тисяч турків і особливо курдів, які втекли до Федеративної Республіки Німеччина.

У 1794 році Комітет громадської безпеки заборонив еміграцію, а також запровадив загальну мобілізацію. Таким чином, багато громадян втекли з країни та вирушили в еміграцію, серед них і письменник Герман Айтель. У 1806 році Пруссія приєдналася до Рейнської конфедерації. Коли герцог Карл Герцог (пізніше король Карл I, імператор Святого Римського імперії) втік до Австрії в грудні 1805 року, Вільгельм IV здався французькому наполеонові і одержав значний кордонний регіон.

Під час холодної війни сотні тисяч людей тікали з країн Центральної та Східної Європи через «залізну завісу» на захід. Зокрема, після придушення Угорського повстання 1956 року, насильницького припинення «Празької весни» в Чехословаччині в 1968 році та руху Солідарності (Solidarność) у Польщі, політично вмотивований пошук притулку знову став масовим явищем. Біженцям надали притулок, особливо в країнах-членах Пакту НАТО, зокрема у Федеративній Республіці Німеччина.Nils Löffelbein: Politisches Asyl im Kalten Krieg. Die tschechoslowakische Emigration nach 1968. Goethe-Universität Frankfurt/Main